А Сиз наступав, наступав на них, присвітлював їм жанром в очі. Вони, німі од жаху, відходили, відступали в темряву, в глибину вузької печери. Сиз не спускав з них світла, а сам тим часом бокував, бокував, підкрадався [ближче до Лапоні.

Два печерних страшила, які стояли спиною до нього,, вже загострили свої жердини і тепер прицілювалися, весело відштовхували один одного, мовляв, хто перший кине в старого.

Та перший встиг Сиз. Він затурсав старого Лапоню в плече:

— Діду, швидше за мною! Тікаймо!

— Га? — глухувате озвався дід.

— Бігом! З печер! За мною!

— Що каете? — перепитував дід.

Він узявся за своє начиння, навіть мотнув невдо-[волено головою: мовляв, ет, не заважайте мені, тут так заплуталось!.. Мутненькі сльози блищали на його старечих очах.

Може, дідові дали якогось забудь-зілля, бо він Сиза не впізнав. І Сиз сердито підхопив його на руки, крикнув в саме вухо: — Тікайте! Чуєте?.. Вас тут знищать! Шарпнув і потяг його за собою.

Побігли якоюсь глухою печерою, вниз, вниз, кудись в І глибину. Сиз цупив старого за руку, а той стогнав, тряс бородою:

— Ой, задихаюсь… не можу, пусти!

«Стій! — звелів собі Сиз. — Куди ж його бігти?» Печера вела круто вниз, ніби до вулканів. «Якраз! Втекли!.. Тут стільки підземних ходів, що все життя блукатимеш і на білий світ не вийдеш!» В запалі Сиз і не помітив, ;що зозуля давно в’ється перед ним, кружляє, повертає Крилом назад.

Ага, треба бігти за нею! Вона знає дорогу!

Повернули назад.

І тут гул, тупіт, важке сопіння прокотилося під землею. Бігли ті двоє з жердинами, і каміння сипалось у них під ногами. «От! — вилаяв себе Сиз. — Забув їх полох— нути вогнем. Забув у тій метушні, забув, старий забувайло! І якщо вони гукнули, позвали за собою печерних — все! Пропали ми вдвох, ще й зозуля з нами!»

— Ну що, діду Лапоню, попрощаємось? Загребуть настут страхолюди!

— Га? — прохрипів Лапоня. Він, видно, й досі не второпав, де він і що з ним діється.

— Ось зараз буде нам га, буде й кочерга. Ховайтесь, діду, сюди, за цей кам’янистий пристінок…

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Гра в печерні піжмурки. Куди пропав Лапоня?
Куа нападає на втікачів. Ще одна втрата

Вони сховались за високий гранітний пристінок, а згори покотилось до них каміння, потім з гуркотом і ревом ввірвались у темний закапелок два печерних страшила; чулося, що за ними вихекують, біжать інші.

— Де вони, де? — занюхали разом повітря.

Кинулися в усі кутки і от — просто на Сиза. Сиз докурив люльку, сказав: «Кхе, добрий буркун!»— і живим вогнем їм усім під носа.

Знов — та ж картина жаху і панічного сахання. З криком «pax!» і ще раз — «pax! pax!» печерні сипонули нагору, а тоді в бокові печери, тільки щебінь та іскри випорскували з-під лап.

Сиз підштовхнув Лапоню, і вони побігли крутою підземною розщелиною, поміж завалами глею й камінням, куди їх вела зозуля. Крики, голоси котилися всіма переходами й печерами, вся величезна гора, покопана до самого споду норами, як мурашник, забігала, заворушилася, заходила ходором. Тепер втеча Сиза і Лапоні нагадувала смертельну гру в піжмурки. Вони кидались в один тунель — і натикались на страшил. Сиз відсахував їх вогнем і біг з Лапонею в інший бік, аж гульк — вивалювались з якоїсь печери нові переслідувачі. Дерлись вузьким лазом, тікали далі від гулу й тупоту — і знов натикалися на мечі. Печерне воїнство трохи отямилось, загрозливо ревло, кидало на них каміння, а дехто жбурляв списи, довбаючи стіни печер. Піжмурки ставали страшнішими, ще трохи — і їх заб’ють, не врятує і вогонь. Мабуть, це найкраще розуміла зозуля: вона кидалась під стелю, вела їх то вгору, то вниз (а все це відбувалось у темряві), і от несподіванка — пропав Лапоня! Він, бідолашний, стогнав, задихався, безтямно трусив, крутив бородою — і раптом щез. Хтозна, може, його підбили каменем, може, прикололи списом, а може, він упав, провалився в підземну яму. Сиз став і крикнув з відчаєм:

— Діду! Діду! Де ви?

Дарма. Глуха кам’яна гора, глухий на два вуха дід. Голос полинув кудись у темряву й зник.

Ще раз оглянувся, ще погукав Сиз, роздратовано подумав: «Ну, де він? Пропаде ж старий лунь!» А зозуля билася, кликала Сиза — скоріше, скоріше, он обступають нас з усіх боків!

І Сиз кинувся за зозулею.

Біг він такими заплутаними лабіринтами, то повертався назад, то пролазив кам’яними стінами-брилами, то перебігав карнизом над страшними проваллями, що якби не зозуля, його добра провідниця, ніколи б не вибрався живий із цього печерного царства. Разів зо п’ять його оточували, завалювали дорогу уламками скель, кидали списами і відбатували йому добру половину сорочки — всю полу аж під пахви, та зозуля кожного разу знаходила якусь хоч маленьку, хоч ледь— ледь помітну шпаринку, виводила Сиза з небезпеки.

Ґвалт, перегуки, метушня залишилися десь глибоко внизу, а Сиз тупотів потихеньку нагорі і от побачив оддалеки якесь сіре мерехтіння. В печері ніби розвиднялося, світлішало, стало видно похмурі, зазубрені обриси стін; ще нижче, здавалось, нависали над ним важкі кам’яні склепіння і раптом — он, он попереду! — заголубіло кругле віконце, отвір, вихід з проклятих печер! «Ага, сиза голубко! Живемо! Вибираємося на вільний світ!» Сиз, обірваний, подряпаний Сиз, хоч і був до знемоги стомлений, хоч і дуже пришкандибував, бо розбив собі коліно, а тут не втримався, підкрутив вуса і, якби трохи більше йому сил, так і пройшовся б королівським кроком, як вчив його Чублик: оп-ля-ля!Вискочив з печери.