Послав Магава у глиб печер магів, туди, де гримлять підземні громи і де кипить смола. І принесли вони чорний вогонь — той, що горить в печерах і від нього ще темніше і ще холодніше стає. Ти бачив, Квасило, наш огонь. Він — як чорна блискавка, він все крушить — гори й скелі, він дерева палить, а тільки не світить і не розганяє темряву. Це вогонь для нас, для печерних. І коли ми озброїлись, коли взяли той вогонь на кінчики списів, Магава сказав:

— Вперед, печерні! Я поведу вас в долину, на нові землі. Ми спалимо ліс і житла-корчі. І там, де зараз пуща й озера, ми зробимо чорну обвуглену скелю! І буде там ніч, і будуть наші володіння. А щоб ні місяць, ні зорі нас не сліпили, по той бік долини ми поставимо високі гори, вони затулять все небо! І буде там царство тьми і печер, і буде глуха найчорніша ніч — навіки-віків!За мною, страшили!

Ми загриміли в барабани і вже рушили полками з печер, але тут… Що тоді стряслося, я й досі боюсь згадати. Тремчу!..

— Ну кажи, кажи, Квасило, не бійся, я ж коло тебе сиджу.

— Слухай. Тільки ми розвернулись в печерах, тільки крикнули «pax!», коли раптом… Блим-блим над нами! Блим-блим сліпучим вогнем! Як він залетів під землю, як він проник в наше чорне царство, де тиша й тьма?..

— Хто, вітер?

— Та ну, який вітер! Злий передвісник нашої гибелі — світлячок, ось хто прилетів! З того верхнього світу, од сонця й лісу до нас прокрався. І так спокійно, поволеньки запурхав у печері над нами, над бойовими нашими полками, наче хотів розвідати: хто ми такі, в яких безоднях засіли і якими ходами збираємося вилазити нагору, щоб напасти на ліс і на їхні житла-корчі.

— А може, він просто залетів? З доброї і щирої цікавості? — спитав Квасило. — Побачив печеру і думає: дай подивлюсь…

— Ага, просто залетів! А чого він, вражий, коли угледів нас, не чкурнув назад, а знаєш, що зробив? Він пурхнув прямісінько до Магави. І як блисне над його головою! Ні, ти уяви собі: в глухій печерній темряві як блисне над сокрушителем — Магава ніколи не бачив такого світла, очі в нього вмить засліпли, він аж упав, затремтів увесь од страху, а військо наше в ґвалт: «Pax, pax!» Всі ми кинулись хто куди, в печери, в нори, в прірви.

— Стій, назад! — гримнув на нас Магава і став завертати військо. — Бийте! Бийте його камінням!

Він перший кинув уламок скелі. І тоді всі ми стали крушити каміння і кидати в того зухвальця, в зловісного вогника. А він кружляв над нами під стелею, блискав і сліпив нам очі. Од граду стріл і каміння він кинувся геть, тільки не до виходу, а навпаки, в глибші печери. І військо погналось за ним. Тисячі страшил — за одним світлячком. Загула, загриміла гора! Загуркотіло каміння! І хтось таки влучив — упав білий вогонь, упав на землю, затріпотів крильцями. Тоді найхоробріші воїни налетіли на нього, стали затоптувати ногами.

— Ну да, це ви вмієте, — засопів Квасило. — Ви і наше болото і кушир мій з кумками… лапами своїми топтали…

— Цить, Квасило! Не дратуй, не перебивай мене, бо ти не знаєш страшнішого. Слухай! Світлячок був не один. За ним прилетів другий, видно, його побратим. Він бувще зухваліший! Він пурхав просто над нами, блискав нам вогнем межи очі, і тікав, і манив нас далі, аж у гроти Сліпого кажана. А там холод страшенний і кістки валяються! «О, печерні! — крикнув Магава. — Хіба ви не бачите: наші вороги, злі й підступні світлячки, навмисне, мабуть, завели нас сюди, в глибокі печери. Вони хочуть, щоб ми заблудились, заплутались в катакомбах і не знайшли дороги назад. Не бути цьому!»

Ми крикнули «pax!», навалились гуртом і вбили світлячка. І повернули назад. Два тижні блукали, злі й голодні, в темних печерах, аж поки вийшли сюди, до Щербатих гір. І тоді сказав Магава:

— Я спалю не тільки Щербаті гори, а й весь ліс, всю долину — з грибами, з птахами, з лісовими чоловічками. І зроблю чорну скелю до самого океану — для наших великих парадів. Pax! За мною, печерні!

І ми повалили з кам’яних нір і тьмою, бойовими полками рушили в долину. А ти питаєш, Квасило, чого ми тут і який нас дідько, мовляв, привів сюди, до цих поганих озер.

— Так-то воно, так, — почухав потилицю Квасило. — Тільки я не втямлю: ну добре — трощимо ми лобами ліс, а навіщо нам отой товстенький стовус, якого принесли наші розбишаки в мішку?

— А ти що, не чув? Ох темнота! В того стовуса, в глибоких погребах, щоб ти знав, захована тьма-тьмуща живих світлячків. Він, мабуть, ото й послав своїх темних розвідників у наше підземне царство, в печери, щоб взнати, хто ми такі і куди війною рушаємо. А Магава тепер потрусить вусатого, попитає його добре, а тоді підсмажить на печерному вогні.

Стражники знов позіхнули, почухали потилиці. І любенько вляглись на землі, притулившись один до одного головою. Видно, вони б ще довго говорили, багато страшних і несподіваних таємниць відкрили, та ось…

Мов грім серед тиші, раптом пролунало:

— Чхи! Чхи! — і курявою вдарило з ями. Стражники так і підскочили.

— Диви! Він! Вусатий, мабуть, проснувся! Одпустило йому зілля!