Тут Хвороща викотив із мішка велику рябу диню-бузівку. Під березою наче зашелестіло листя — всі заусміха-лися; той переморгнувся, той стиха штовхав сусіда в плече:

— Хто про біду, а Хвороща — про пироги на меду!

— Ага! Пришив кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий! Встав нахмурений Вертутій, відкахикався, прогув: не час перебавлятися смішками, гляньте — погані, недобрі прикмети на небі. І показав пальцем на ліс, який темнів, глухою стіною визубрювався під прихмареним місяцем.

— Хіба ви не чуєте, кхем? Там щось чадить, чи то пак мохом горілим тхне. Думаю, буде велика суша. Курять болотні вогні на торфах і бродах, все до нас тікає — птахи, білки, куниці…

— І дерева недобре стогнуть. Сам чув: вітру нема, а із сосни — таке тяжке, таке тягуче скрипіння.

— Я йду, а воно як зблисне чорним вогнем, простонад моєю головою! Я так і присів. Глядь, а вся сорочкана мені обсмалена, — шамотів беззубо старий дід Лапоня, і досі наляканий пригодою в лісі. — Біда насувається…

Усі примовкли, стурбовано чекали, що скаже найвченіший муж — професор Варсава.

Професор нап’яв одні окуляри, на них другі. Треті почепив аж на кінчик носа. І його учні— лунаристи одразу посуворішали, підтяглись, всі, як один, повернулись до нього, до свого вчителя. А Варсава завмер у глибокій задумі, втопивши очі в глибоке нічне небо. Потім заговорив тихим, на диво спокійним голоском, та стільки мудрості, стільки проникливості і значущості було в його неголосній мові!

— Чого пливуть хмари? Чому стогнуть дерева? Чого зблискує вогонь у лісі? Про це не знає ніхто. Коли ніхто не знав «чому», ніхто не знає і «що».

І ніби вражений його загадковою мовою, десь в нетрях лісу зблиснув гострий вогонь і гулом прокотився в темних печерах ночі; а за ним почулося важке й нудливе:

— Ов— ву!.. Ову-вов— воу! Pax, pax!

Те довге тягуче гудіння злякало присутніх.

Тривуси й стовуси посхоплювалися з лав.

Тоді й пихнув люлькою Сиз і глибокодумно промовив:

— Раз ми не знаємо «чому?», то комусь треба йти. Думаю, що саме мені. Туди! — і він ткнув люлькою вліс, на Щербаті скелі, де й прокотився гулом гострий спалах вогню.

Більше Сиз не зронив ні слова. Пригнувся, зашнурував черевики і спокійнісінько попрямував стежкою. У темну потривожену ніч, де щось недобре творилося.

— Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! — загукав раптом Чубликі кинувся за ним. — Я з вами! Візьміть мене, я з вами піду!

Вся громада стояла над лавками, з лісу потягло чорним гаром, а двоє, та ще місяць над ними, погойдалися, мов човники, побрели стежкою, невисоким соснячком, а потім заглибились в пущу.

Могутні сосни стояли в лісі рядами, ніби височенні колони. Хвоя вгорі зливалася суцільним темним шатром, та все ж де-не-де пробивалося світло місяця, і тоді від сосен лягали на землю довгі рівні тіні, а Чублику здавалося, що то лежать, притаївшись, якісь лісові богатирі-воїни. Йти під соснами було легко, очам відкривались широкі галявини, і Чублик, піддавшись веселому настрою, раптом спитав:

— Дядьку Сизе! А ви вмієте ходити королівським кроком?

— Як, як? Я щось не розчув.

— А ось так: парадним королівським кроком!

Без довгих розбалакувань Чублик показав: легко, мов птах, застрибав на стежці; одну ногу він високо підкидав вгору, а другою робив два широких причовги:

— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Спробуйте! Тіло саме летить у повітрі!

— Хе-хе!.. Спробую. Як той казав: втік не втік, а побігти можна. Ану, ану ж: оп! Ні, не з тої ноги почав: оп-ля!.. Хе! Оп-ля-ля!

— Давайте вдвох! Вашу руку: оп-ля-ля! Оп-ля-ля!

— Диви! Я й не знав — наче крила виростають за спиною!

— Оп-л-ля-ля!

— Оп-ля-ля!

Вони взялись за руки і полетіли, застрибали стежкою, один молодий і щупленький, як кібчик, а другий — товстий, з білими пишними вусами, натоптаний чоловічок, в кашне, в ступаках, як гриб моховик.

— Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Ви знаєте, ми всі в Лунарії ходимо королівським кроком. І професора Варсаву навчили!Тепер він підбігає до нас тільки так: оп-ля-ля! оп-ля-ля!

— Ну годі. Я трохи стомився! Ху-у!.. Почимчикували повільніше. Сиз зняв кашне і, щоб воно не заважало йому, прив’язав бантом до ноги.

— Славно ми пройшлись! Аж упрів я, їй-право! А скажи, Чублику, професор Варсава, він теє… Що він показує вам на тих парашутиках?

— О-о-о! — загув Чублик і очі поставив гострими сливками. — Наш професор!.. Ви бачили сухі козельці? Парашутики у них довгі-довгі. Ну от, ви пускаєте один парашутик, а місяць вам світить, а ви йдете між деревами, а він летить над вами, летить чубком вгору, рівно, тихо летить і сідає неодмінно там, де вогка земля, і неодмінно зернятком у землю. Хитрий, шилохвіст! А тепер візьміть парашутик — крилатку із клена. Цей просто падає вниз додолу. Падає і швидко-швидко вертиться, як млинок, і описує, так вам і так викручує сліди. А візьміть з липи — цей штопором в землю, а з гірчака — летить і підскакує, а з тополі — ого, на той край світу може полетіти за вітром.