Лаючись, мало не стогнучи від болю та люті, Коляда лише по обіді здерсь на шкапу й кроком подався далі. Те, заради чого вчинив усю цю аферу, несподівано вислизло з рук. А вороття до табору вже не було…

* * *

Матвієві й на думку не спадало, що та куля вкоротила йому життя. Він скаржився Буенавентурі на Сергія Ряжанку та «його розтрибогом прокляті уранові рудники».

Буено послухав-послухав, плюнув спересердя й подався до дверей, забувши й про пиво на столі. Коляда дивився йому вслід. Та ось брязнули двері, й увійшов мокрий як хлющ Абаджієв. Спочатку здивовано блимнув на розгніваного Буенавентуру, потім скинув капелюха й чемно вклонився Коляді.

У сінях Буено поспитав:

— Ви тут бували й раніше?

— Ні.

— А бармена знаєте?

— Вперше бачу.

Хлопець став мов ошелешений:

— Так до кого ж то ви поздоровкались?!

Лікар задоволено всміхнувся:

— До секретаря радянського посольства, мучачо! Але ти не хвилюйся: він не п’яничка… Мало що могло прикрого статися з людиною… — По-своєму зрозумів збудженість Буенавентури Абаджієв.

Індіянин чіпко вхопив його за рукав, потяг до дверей і розчинив навстіж:

— Оцього типа ви називаєте секретарем радянського посольства?! А ви забули, як у джунглях перев’язували йому ногу?!

Лікар знестямки заходився протирати окуляри. 3-від темного кутка на нього втупивсь каламутними очима Коляда.

— Чекай, друже, тут щось не те…

Він причинив двері, бо на них уже з цікавістю дивилися й напівсонний бармен і ті двоє англійців з бородами, й став квапливо пояснювати:

— Розумієш, мучачо, ми познайомилися з ним у редакції газети «Аурора», куди я маю звичку частенько навідуватись… І одного такого дня оцей… Бондаренко привіз до редакції матеріал… розумієш, про твого начальника експедиції Сергія… Військовий злочинець і таке інше… Потім це з’явилося в газеті…

Буено перебив лікаря:

— Сеньйоре доктор! Тут якась жахлива афера, а ми ось уже третій рік є її учасниками! Це той самий тип, що вкрав золоту кулю! їдьмо! Негайно, сеньйоре доктор!

Не даючи лікареві отямитись, він потяг його під зливу. Надворі шаленіла негода. Завивав вітер, куйовдячи й мало не до самої землі нахиляючи дерева. Пасма скісного дощу сікли по обличчі, а двоє нетерпляче пантрували таксі…

Сергій Ряжанка спочатку не обзивавсь, як не грюкали у двері. Однак покоївка запевнила, що він там. Нарешті-таки прочовгали кроки й клацнув у шпарині ключ.

— Ви жертва страшної авантюри, сеньйоре начальник! — ледве переступивши поріг, вигукнув Буено й розповів Сергієві геть усе.

Але Ряжанка байдуже дививсь у вікно. На нього ніщо не діяло. Він уже ні в віщо не вірив. Левко — дурень і кретин, не може того бути, щоб він до такого додумався. Ці двоє знову хочуть його кудись ушелепати. Годі з нього…

Він погодився одягтись лише тоді, коли лікар сказав:

— Добре. Поїдемо з вами до редакції. Я теж повинен пересвідчитися… До речі, не лякайтесь: газета далеко не комуністична. її видає запеклий ліберал.

* * *

У редакції вирувало життя, не залежне від пори року та злив. Газетярі всього світу чимось схожі між собою. Вранці читач повинен будь-що отримати останні вісті. Редактор політичного відділу сеньйор Геварес, який позаторік опублікував замітку про військового злочинця з кумедним прізвищем, передчуваючи нову сенсацію, охоче погодивсь виконувати роль арбітра. Як тільки увійшли до напівпорожньої кав’ярні, де й досі куняв за столиком Коляда, сеньйор Геварес промовив:

— Так, це той самий, що приніс тоді матеріал. Він назвався секретарем радянського посольства. Я навіть не вважав за необхідне перевірити факти, бо він приїхав до редакції на лімузині з дипломатичним номером і червоним прапорцем.

Сергій Ряжанка повільно попростував поміж столиками до Матвія, ще повільніше взяв його за петельки, звів на ноги — і раптом з усього маху затопив йому кулаком межи очі, аж рука отерпла.

Буено з Абаджієвим метнулися туди, вхопили Сергія попід пахви й вивели в сіни. Матвій, крекчучи й розтираючи заюшене обличчя, мовчки й діловито підводився з підлоги. Сергій тремтів усім тілом.

— Мучачо, — прохрипів він, — ти можеш упіймати таксі?

— Навіщо вам, сеньйоре начальник?

Сергієві перехопило подих:

— Віддати один старий борг…

Таксі, яке привезло їх сюди, стояло поряд, але Абаджієв подумав, що в такому стані людина може легко зробитись убійником, через те й сказав:

— Чоловіче добрий, ми спочатку обіцяли відвезти до редакції сеньйора Гевареса. Ми відірвали його од важливої роботи… — Події набирали занадто динамічного характеру, а лікар таки дуже добре знав оцього Гевареса як несусвітнього ласуна до всіляких сенсацій.

Коли редактора зсадили, Абаджієв запропонував Сергієві повезти його до себе додому.

— По вас сьогодні вранці приходила поліція! — прошепотів на вухо.

Але Сергій байдуже відповів:

— Я поїду в готель. — Тоді глянув лікареві у вічі й чемно проказав: — Хочу, сеньйоре, попрохати вас про одну послугу…