— То авантюризм, докторе. Думаю, така війна знищила б простий люд, а ті, хто її роздмухав, залишилися б живі. В них у кожного персональне протитермоядерне бомбосховище. Коротше кажучи, такі заяви — чистісінька політична спекуляція і шахрайство.

Так, Сергій цілком згоден з отим Ернесто. Він, здається, хлопець нічогенький, тільки аж занадто темпераментний. Лікар тоді кумедно зморщив свого носа, подумав, певне, що взяв гору. А Сергій у душі подякував креолові. Так, він, Ряжанка, хоче знищити все те, що породжує плісняву, в тому числі й оті теорійки. Хай йому чорт, людина існує не для того, аби створювати вигоди для «прийдешніх поколінь», а щоб жити самій. Вона з’являється на світ не з власного бажання, й цього насильства з неї цілком досить. Дайте їй можливість бодай у решті бути вільною й робити те, що вона хоче. Як ви, панове, знаєте, можливо, людина сама собою й прекрасна. Облиште ж її. нехай має змогу виявити свою красу… Але зась. Вона не може цього зробити. З усіх боків її обсіли гнилизна й пліснява. Людина задихається, людині треба допомогти звільнитись від бруду.

Ряжанка не розшифровував навіть самому собі, що має на увазі під тими поняттями. Навіщо? Це буде профанація. Він — такий самий, як і решта. Може назвати лише те, що болить його, індивіда. А людей мільярди. Отже, скільки індивідів, стільки й прагнень.

…Буено, якого Сергій призначив на місце Коляди і який чудово впорувався зі своїми новими обов’язками, скориставшися з нагоди відносного зближення, якось повів балачку про те саме: де береться в сеньйора начальника стільки ненависті до людей та що йому зробив поганого, наприклад, він або хтось із його племені, або Ернесто, чи Абаджієв і т. д. Але Ряжанка тоді відпарирував:

— Ти, мучачо, мені особисто нічого поганого не зробив. Але ти можеш це зробити, хоч, може, й не особисто мені. Бо ти мислиш дуже вузько.

Тепер він більше не пнеться з такими сльозоточивими запитаннями. Тепер Буено, здається, заходивсь коло Мігуеля. А той — лякливий міщанин, батько чотирьох дочок — десь дуже задоволений увагою Буенавентури.

Сергій подивився, як вони разом понесли воду робітникам на об’єкти, й відвернувся. Ця дитина Буено, мабуть, твердо переконана, що прислужується мирові. Вербує прихильників проти злого палія…

Над лісом повисла хмарка й став накрапати дощик, але його вистачило хвилин на кілька, й галявину знову залило пекуче сонце. Ряжанка подавсь у холодок привести до ладу документацію останніх днів. Примостившись на поваленому бурею стовбурі, Сергій довго сидів над паперами. Потім його зморив сон, і, щоб якось розбуркатись, став розглядати навколишню рослинність. Там, далі в хащах, панував довічний півморок, звідти тхнуло підпареною цвіллю й долинали різкі пахощі орхідей. Стовбур найближчого дерева пообсідала дрібненька сивувато-зелена гусінь, її Сергій ще вчора бачив під деревом, і це його здивувало. Але, задерши голову догори, він усе зрозумів: дерево те стояло мов після перукарні, голе та обчухране. А з-під стовбура частина гусені довгою вервечкою проточилася вже далі. Чи не занадто ненажерлива «худоба»! Ряжанка глянув на наступну жертву гусениці. То була рідкісна рослина, яку називають мандрівничим деревом: височенна, метрів із п’ять чи шість заввишки, трава з лепехатим, віялоподібним листям угорі. Червонувато-жовті прицвітки на довгих ніжках дуже нагадували дзьоб пелікана. В трубчастій основі її листя завжди повно води, достатньо напитися спраглому мандрівникові. Сергій хотів перевірити, чи правду кажуть про рослину, бо раніше йому ніколи не траплялось пити з такої «кринички». Він звівсь на ноги й кроків за десять у кущах помітив Коляду, який кульгав на одній милиці з темряви лісу, ледь спираючись на загіпсовану ліву ногу. Що він там робив?

Сергій згадав заховану золоту кулю, але, зневажливо махнувши рукою, знову сів на колоду. Ще помітить та доведеться балакати… Або подумає, що стежить за ним.

Однак, нічого не підозрюючи, Матвій сунув просто на Сергія. Та відхиливши останню завісу листя, став як стій. Очі розгублено бігали на всі боки, й Сергієві здавалося, що він або дремене назад, або ж пошпурить навідліг костуром.

Але Коляда зробив ще крок і сказав таке, від чого Сергій аж сахнувся.

— Тебе шукаю, шефе… По всьому лісі шукаю. — Й аж заволав: — Одпусти мене відціля! Не можу я… Не можу більше… після того…

Потім переставив костура і навпрошки, ламаючи молодий підлісок, пострибав до наметів.

Лишилося враження, що Матвій збрехав, що оті слова — то вигадка з непереливок. Ряжанка й сам не міг пояснити, чому так гадає; та думка ще довго не давала йому спокою, аж доки не стерлась у гаморі щоденних турбот і біганини.

Та через кілька днів Сергій знову згадав про цю дуже неприємну для нього людину…

У таборі з явився Абаджієв. Разом із лікарем прийшло ще двоє — Ернесто та якийсь білявий, схожий на німця або поляка. Вони принесли тривожну звістку: в столиці безлад. Говорили про це з певною зловтіхою, аж Ряжанка не втримався, щоб не запитати, де взяли такі відомості.