Тепер Сергій без особливого ентузіазму згадував той час. Що ж, зрештою, тут можна вигадати й таке-сяке виправдання. Не життя ж пристосовується до нас, а ми до нього. Де отой оптиміст, який спростував би цю істину.

Сергій непомітно блимнув на водія. Що б то не було, а й цей індіянин безпомічно розведе руками. Правда, останнім часом Буено зробивсь не той, що раніше. Колись із своїми ідеалістичними сентенціями мало у вуха не бгався, а тепер, крім «так, сеньйоре начальник» або «ні, сеньйоре начальник», від нього й слова не вижебраєш.

А Сергієві конче потрібно спільника. Можливо, гостріш, ніж будь-коли. Так, слово правильне: спільника. Торік було інше. Торік він мав надміру сили, щоб упоруватися зі своїми сумнівами. А зараз рівновагу порушено. Ряжанка часом сам собі здавався залізничним вагоном, який котиться силою інерції, не знаючи, що чекає попереду. Добре, коли старанний стрілочник учасно переведе його на потрібну колію, й він знову покотиться своєю дорогою. А, бува, попереду глухий кут?

Геолог знову скосу вав на водія. Триклятий каукан! Це він в усьому винен. Раніше все було більш-менш гаразд. А після вкусу гадюки немов світ пішов обертом. Як же все-таки змінюються люди! Оцей самий Буено колись запобігливо виконував кожну його забаганку. А тепер сидить і тільки мружить очі…

Буено й справді вдавав, ніби поруч нікого немає. Тоді, після розмови у джипі, він хотів кинути цю осоружну роботу. Атож! Не вистачало ще бути знаряддям у руках паліїв війни! Нехай шукають дурніших… Однак Абаджієв сказав:

— Дурніших знайти не важко. Водити машину багато хто вміє. Розчолопав?

Ні, Буено спочатку не зрозумів. Краще тинятися без роботи, ніж заробляти в такий спосіб. Він людина самотня — чи багато йому треба! Пересидить якось. Та й заощадження є. А там, може, знайде місце деінде.

Абаджієв тоді зморщив носа, як це вмів робити лише він, та ще й предивно блимнув на нього:

— Заощадження? А де ти їх узяв?

Хлопець спантеличено втупивсь у болгарина.

— Як то — де? Я ж працював…

— У кого?

— Хіба сеньйор доктор не знає? В експедиції.

Абаджієв посміхнувся:

— А-а, в експедиції? Це в тій, що шукала уран для західних німців?

Молодий індіянин прикусив язик.

— А чом же ти й ці гроші не викинеш у помийницю? Хіба вони кращі?

Тут уже й Буенавентура не витримав:

— Сеньйорові доктору добре відомо, що я раніше нічого не знав! Мені наш технік Мігуель сказав дещицю лише, коли повернувся до столиці.

Того дня так ні до чого й не домовились. А наступного, ввечері, допивши кока-колу прямо з горлечка пляшки, Буено раптом промовив:

— Я згоден, сеньйоре доктор. Цієї ночі багато передумав. Здається, все зрозумів. Якщо ми не зможемо стати цим злочинцям на заваді, то повинні хоча б знати, що вони роблять. Чи не так?

Лікар тільки вдячно потис йому лікоть і скинув навіщось окуляри. Без них він здавався кумедним і безпорадним, як і всі короткозорі…

Однак ця гра ніяк не вдавалася Буенавентурі. Він знав, що мусить удавати із себе друга, та ніяк не міг здолати огиди й ворожості. А цей же сеньйор військовий злочинець, напевно, все помічає.

— Чуєш, мучачо, якщо повзтимем отак, то Тальталя твого і до самісіньких дощів не бачити.

Буено ще дужче зіщулив очі, й те, що почув Сергій, страшенно здивувало його:

— А в нашій з вами справі, сеньйоре начальник, чим повільніше, тим краще.

Ти ба! Натяки. Та це чомусь не обурило Ряжанку. Досі Буено відповідав «так» або «ні». А тут раптом почав шпильки пускати. Штукар!

Проте відповісти Сергій не зміг. Виправдовуватись? Як і чим? Він ще того дощовитого дня в джипі спробував підвести ґрунт під свою поведінку, та ні холери не вийшло. З комуністами можна розмовляти лише фактами. Психологією їх не розчулиш. Правда, й цей парубок, і отой болгарин твердили тоді, що вони не комуністи, але дідько їх знає, що вони за цяці.

Думка урвалась. Буено рвучко загальмував. Шлях перегородила неширока, та, певно, глибоченька річечка. Водій подався шукати броду. Сергій виліз із кабіни й зійшов у берег. Повітря над течією було прохолодніше. Забаглося викупатись, але передумав. Ці численні притоки Амазонки дуже небезпечні. Як той казав, не знавши броду, не пхайсь у воду. В них живе маленький, зате небезпечний хижак з поетичною назвою піранья. Варто стрибнути в річку, де водиться піранья, і цей акт негайно перетворюється на самогубство. Табун ненажерливих хижаків здатний за хвилину-другу лишити від жертви самий кістяк. Особливо чутливі піраньї до крові. Отже, перш ніж викупатись у південноамериканській річці, людина мусить ретельно обстежити себе, чи нема на її тілі ранки або хоч якої подряпини. Щоправда, й це не стовідсоткова гарантія. Адже під час перебування у воді можна врізатись черепашкою або гострим камінцем. Та й не лише. Якщо піранья не дуже далеко, вона й так відчує жертву. Кровожерливий хижачок, завбільшки в карася, не дуже вередливий.

Сергій оглянув свої роззуті ноги й посміхнувся. У пам’яті зринув минулорічний випадок із кауканом. Не заходячи у воду, нашвидкуруч похлюпав на розпарені кінцівки, сяк-так обтер їх руками і швидко взувся.