Левонтій розтягав вуса до самих вух і всміхався якомога щиріше:

— Атож, панно Стефаніє. Атож… Ми з Серьогою давні той… друзі. Земляки!

Й червонів, знаючи, що вже сто разів про це говорив. Пробував сказати щось інше, але присутність Стефанії завжди збивала його з пантелику, й він, упріваючи, плів одне й те саме.

Якось після такої фрази Стефанія сказала:

— А ви знаєте, пане Горбатюк, я завжди найбільше остерігалася саме старих друзів.

Левонтій сприйняв це як натяк, але так і не міг уторопати, на що вона натякає й про що здогадується.

Постовбичивши мовчки хвилин із десять, він незграбно розкланявся й почовгав додому, проклинаючи все на світі. Його таки хвилювала затяжна хвороба Сергія. Чим довше хворітиме, тим довше лишатиметься в цьому домі. А це аж ніяк не входило в розрахунки Горбатюка.

Ряжанка знову поламав його плани. Сталось те, чого найбільше боявся: Стефанія вмовила батька взяти хворого до себе. Тоді, ховаючи очиці, Горбатюк сказав старому МільховІ:

— Пане директор! В мене ж добра хата, й той… нікого нема. Тільки я та він будемо…

Старий запитально глянув на доньку. Й справді, ніби не дуже зручно.

— Ні, тату. Людині потрібен догляд. Бачите ж, у якому стані пан Ряжанка… Тут жіноча рука необхідна.

Помітивши, що батько невдоволено насупивсь, вона додала, ніби між іншим:

— Пріся впорається.

Й нищівним поглядом зиркнула на Горбатюка. Та потім, коли 6 не завітав, біля хворого сиділа таки не Пріся, а сама Стефанія…

* * *

Мільха ввесь час турбували з фірми. Керівництво жадало звіту за пророблену розвідку, а старий ще й сам нічого не знав. Сказати щось міг тільки Ряжанка, але він був у важкому стані. Мільх із нетерпінням чекав того дня, коли Ряжанка нарешті розплющить очі. І хоч старий не зізнався б у цьому навіть перед причастям, але він чекав не так того, що Сергій скаже йому, а того, що скаже Стефанії. Чекав — і боявся.

Він чудово розумів стан свого заступника — й у душі злорадо посміхався. Той зробився ще улесливішим: запобігливо відчиняв двері, проводжав аж до крісла й допомагав сісти.

Мільх теж став дуже уважним до Горбатюка, частіше, ніж досі, заводив з ним розмови про міжнародне становище, про вільну Україну, нишком реготав із його цілковитої безпорадності в питаннях великої політики й навіть у кишені або під столом крутив дулі: ось тобі Стефанія!

Але Горба тюк, певно, відчував ту нещирість, від чого тільки зростали його самовідданість і запобігливість.

Лише повногруда Муча нічого й не торопала. Одно кліпала очима й дивувалась, чому це шефи раптом стали такі ввічливі один перед одним. Не могла вона пояснити й того, що ось тиждень як сеньйор Леон не зверта на неї жодної уваги. Доводиться надимати губки або й просто вдавати, що нічого не сталось.

* * *

Зачинившись у себе в кімнаті, Стефанія впала у ліжко. До горла підступав клубок, а очі лишалися сухими. Виплакатися б оце, але де таке щастя! Клубок тиснув і тиснув. «Сподіваюсь, я опинився тут не зі своєї волі».

Власне, вона й не чекала від нього чогось іншого. Знала, що так буде. А дурне жіноче серце все-таки сподівалось.

У двері тихенько постукала Пріся, але, не здобувши відповіді, одійшла геть. Здуріти можна в цьому домі, збожеволіти від самоти й жахливої тиші. Одного цілими днями не буває вдома, з іншого слова не витягнеш, а третій блукає по нескінченних кімнатах, мов чорний привид, і всім тицяє записки. Дім для божевільних! І так було все життя, відколи себе пам’ятає Стефанія. Якесь кубло привидів. Колись вона мріяла одним ударом поламати все й податися світ за очі. Потім змирилась. А пізніше вирішила сама собі помститись. Від розпачу. Й чого домоглася? Нічогісінько.

Їй говорили, що в усьому винна проклята війна. Раніше в Америці її не знали. Навіть не помітили, як вона пройшла й відгриміла. А тепер психоз охопив чисто всіх. Кажуть, усі три Америки варті кількох десятків бомб. Один залп — і нічого не залишиться. Стефанію виховували в цьому дусі змалечка. Спочатку вона нічого не розуміла. А коли підросла — вжахнулась. Невже так і загине цнотливою дурепою? Вона хотіла дізнатись, що таке кохання. Але, підтятий зеленим, пуп’янок уже не дав плоду. Стефанія так жодного разу й не закохалась. І то, певно, було теж від того бридкого, тваринного жаху, який спотворює людину.

Коли зустріла Сергія, злякалась, бо він був такий самий, як і вона. Стефанія вперше бачила, щоб люди так нагадували одне одного, наче дві сторінки, надруковані під копірку.

У школі Стефанію вчили, що два однойменні полюси магніту взаємно відштовхуються. Мабуть, це прокляте правило фізики діє й серед людей. А коли так, то годі. А то й справді розмріялась, неначе тендітна панянка.

Стефанія намагалася взяти себе в руки. Нічого нюні розпускати. Вона рішуче звелась і вийшла на вулицю. Треба тільки негайно розшукати відчинений бар.

Але її рішучості вистачило щонайбільше на півгодини. Коли заходила в порожній бар, зрозуміла, що всі оті запевнення не варті й копійки й що вона втратила над собою владу, ставши схожою на вітрильник з переламаною щоглою.