Арфаст нарешті отямився й вийшов. Доброчин коротко переказав розмову Сігурдові й повів його у двір до гридьби, думаючи в цю мить про ще одного Свенельдового ставленця, якого сам волів би бачити серед своїх бояр: ладозького посадника Путяту Кислицю.
Коли князь Дсброчин та Сігурд пішли, велика княгиня запросила королеву до своїх світлиць, поманивши й Олафа та Володимира. Малуша провела їх першою світлицею й розсунула килимовий заслін, де були двері до внутрішньої одрини.
— Оце мій онук, — сказала вона королеві Астріді і показала очима.
Колиска висіла на гаку, заповита пілкою прозорої паволоки.
Княжич Вишеслав ураз розплющив очі й пильно дивився на двох жон. Королева почала агукати до нього, але княгиня взяла онука й піднесла до вікна, де стояли Олаф і Володимир.
— Подерж, — сказала вона й простягла княжича синові. — Нічого не зробив, сухенький.
Вона познімала з нього зайві пелюшки, бо в одрині було добре натоплено, й у руках Володимира опинилося зовсім голеньке маля.
Перед очима Володимирові попливло. Він уперше тримав у руках рідного сина, закам’яніло стояв і боявся відійти од вікна.
А ДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ…
Тоді в Києві був з’явився ще один змій, не менш підступний від Свенельда, — патрикій Калокір, син корсунського протевона. Він привіз Святославові півтори тисячі фунтів золота й заходився підмовляти великого князя київського йти за Дунай. Калокір сказав Святославові:
— Це дарує тобі Никифор Фока, наш цар. А коли зможеш Булгарію, цар дасть тобі ще цілу гору золота.
Цей Калокір добре знав полянську мову. Відкликавши Святослава вбік од бояр, він таємниче повідомив:
— Я теж хочу мати з того зиск.
— Що хочеш мати? — спитав київський князь. — Я добре знаю греків: ви лукавий народ!
— Це правда, — згодився патрикій і ще тихіше прошепотів: — Повідаю межи нами — Никифор Фока хоче ошукати тебе. Щоб ти та булгарський цар Петер Симеонович зійшли кров’ю борючись, а він тоді прийде до вас і до булгар, щоб узяти їх і вас голими руками.
— Єхидні твої слова, — похитав головою великий князь київський, аж чуб упав йому з-за вуха на очі й ніс. — Приходиш од імператора, приносиш од нього дари — й на нього ж гавкаєш.
— Я сам хочу стати царем, — несподівано заявив корсунський патрикій. — Уб’ю Никифора й сяду на його столі.
Це була хвилина, коли він відчув, що недовіра Святославова потроху тане. Незважаючи на те, що Калокір був лише десятьма роками старший, Святослав здавався протії нього рожевощоким юнаком, а вуж коси на бритій голові надавав йому задерикуватого вигляду. І все-таки Святославові минав усього двадцять восьмий рік.
— Якщо Никифор Фока такий лукавий, — сказав він, — мусимо з тобою його перелукавити. Я заберу Булгарію собі. Ця земля належить мені по крові. А на царгородський стіл підсаджу тебе! — Він засміявся, глянувши на кривоногого царського сла.
Саме такий був задум імператора Никифора Фоки: зіткнути й виснажити булгар і киян, бо кияни завдавали йому клопоту в Корсунській волості, адже Святослав давно вже захопив Корчів і Тмуторокань, посадовивши там князя Борислава, з Корсуня ж ішов до Візантії полянський хліб, не кажучи про інше.
Але й Никифор Фока теж не все знав: Калокірові самому закортіло стати імператором. Коли б цар здогадався про ці його думки — повісив би був Калокіра посеред царгородського гіпподромоса.
Святослав опинився між двох зміїних пащ. Але звитяжний князь про це навіть не думав, бо був надто молодий.
Його не треба було довго вмовляти: столицю Булгарії Преслав він давно вважав серединою скосі землі. Баба Ольга торочила йому про це багато років зряду — ще з наймолодших юначих літ, мовляв, твій дід Владимир теж був царем Булгарії.
І Святослав заходився сукупляти дружину й набирати ратних людей.
Свенельд усіляко підтримував Калокіра, бо до безтями мужній, але необачний Святослав, який завжди боровся в перших лавах, серед рядових мужів, рано чи пізно мусив накласти головою. Ось про що мріяв Свенельд.
Єдиний, хто відмовляв молодого войовничого князя йти за Дунай, був головний воєвода Претич.
— Чужої землі шукаєш, — докоряв він Святославові. — Ти ліпше тут усе владнай.
Святослав обурився й змістив Претича, а головним воєводою знову призначив бабиного брата Свенельда, який в усьому йому потурав.
А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
— Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине…»
— Ти про се ще не оповідав. Ти тоді скінчив на тому, що до Іскоростеня заходила гридьба. А що було далі?
— Ой було ж… Як увійшла гридьба до города, тута й наших попривозили на возах. Усі такі похмурі, аж чорні, тільки зиркають спідлоба та мовчать. Батькова голова заросла чорною щетиною, під оком в нього отакенний синяк, а дядько Володарко й ще їден пан лежать мертві на возі.
— Хто їх?..
— Побила гридьба вранці. Я вже згодом довідався про все… Стара княгиня ще звечора їм сказала, мовляв, отак і так, однаково нема вам куди подітися. Голод вас ізсушив, не можете боротись далі, взавтра чи там позавтра здастеся моїм братам. Он Вручий уже здався. Пощо марно мордуєте себе та нас? Я б вас одпустила, бо ви є нібито сли, але то буде ще більшим глупством. Краще підіть до города й гукніть своїм, нехай одімкнуть перед нами ворота.