Отож дума заслала до Києва сватів. То були двадцятеро перших іскоростенських бояр, як кажуть у Києві. А вбрані були! На кожному сині чи зелені чоботи, ведмежий або вовчий кожух, шапки кунячі та ягнячі, визолочений на кінцях піхва меч, а крізь розстебнутий кожух виглядає золота сустуга на всю душу: добрі сустуги вміють кувати іскоростенські ковуни, а найліпші — отой кричник Здан, що про нього я вже тобі сьогодні згадував.

Їхали верхи й на возах, ніде не стріли жодної перепони. Чутка про Ігоря вже давно докотилася до киян, і коли сватьба стала під Красними воротами, київська засада пропустила їх так — без великого перепитування.

Княгиня Ольга сиділа в теремному дворі, що тепер одійшов Местиші та Свенельдові. Покликала вона наших панів, а ті й повідали, з чим прийшли:

— Прислав нас жупан іскоростенський, прислала вся Деревня земля. Вбили ми твого мужа, був-бо він яко скажений вовк, а не добрий пастир: давив овечок своїх і чужих. Ми виділи ваші села: голий-голісінький народ, стріхи пообдирані, корови й воли худі, ратаї та рядовичі аж тлінні, а в діток од голоду понапухали животи… Тепер ми також бідуєм, але то не наша вина, то вина твого мужа, бо наслав на нас печенігів і їхні табуни, щоб витолочили наші ниви й кинули нас у голод, а він прийшов би й вирізав усіх. За це ми його вбили: вовкові-бо належить і вовча смерть. А тепер прийшли сватати тебе — йди за нашого жупана. Ми не воліємо брати вашої землі мечем та оскіпом, воліємо за поконом наших дідів. Будеш у Маломира, хоч ти для жони вельми стара. Житимеш в Іскоростені чи Вручому.

А Ольга відказала сватівникам:

— Любо мені слухати ваші річі. Мужа свого однаково не скрешу. А що вчините з моїми ужикамп й ближиками?

— Вчинимо те, що схочемо, — відповіли сватівники. — На що заслужили.

Тут-таки стояли обидва Ольжині брати — молодший, Свенельд, і старший, Асмус. Молодший хтів був схопити меча, та Ігорева вдова його втримала. Тоді знову сказала сватівникам:

— Любо слухати ваші речі. Але дайте мені рік — нехай справлю жалобу й тризну по мужеві, як велить наш покон. А тоді вже піду за вашого Маломира.

І пильно глянула на своїх молодших братів.

Отак-то просватали наші пани стару бабу. А вона ще й обрядила кожного рушником — за старим полянським локоном.

Князь має бачити на тридцять літ уперед. Ольга бачила. То була хитра стара змія, та й мала в кого вдатися.

А нашій думі та твому дідові на радощах закрутилася голова…

В літо 1365

від нашестя Дарія,
а по вигнанні готів 478-е,
а по уцарінні Михаїла в Царігороді 2-е,
а по укняжінні Кия 371-е,
а по укняжінні Оскола в Києвому городі 4-е,
від різдва грецького бога Христа 853-є.

Прийшли хазари й до волинян, були-бо волиняни досі вольні. Й положили хазари дань: сріблом по білій з виверицею од комождого диму. А вже беруть і з полян, і з деревлян та уличів, і з тиверців та новгородських словін, і з кривичів та мері, а з чуді та в’ятичів ще давніше беруть, а з радимичів та сіверян такоже, тільки з білих хорватів ще ні.

В літо 854-е. Була посуха велія і недорід.

В літо 855-е. Проскочили касоги через Змієві вали. Ратилися з князем переяславльським, і відігнав їх князь.

В літо 856-е. Нічого не було.

В літо 857-е. Також, як і торік.

В літо 858-е. Прийшов з-за моря варязький король, і дали йому дань чудь, і словіни новгородські, і мери, та кривичі всі, охабившись хазарського хакана, й велія рать була, й хакан уступився.

В те ж літо заратився Михаїл-цар, і пішов на булгарів морем і суходолом, і злякався князь їхній Борис — не ждав-бо раті з ромеями. Михаїл підступив до Хему-гори, й побігли булгари хемськими видолками, знімаючи засади з городів своїх, і зачинились у стольному городі Плескові.

А цар звелів ставити пороки та рити рови, щоб підсипати стіни. І сказав князь Борис Пресіянович до царя: «Пощо нам ратитися? Уставмо ліпше любов межи собі. Оступися від Плескова стольного, і я вчиню так, як ти хочеш».

Оступився Михаїл, кинув рити рови й підсипати стіни Плескова. Давно вже хотів Михаїл примучити Бориса Пресіяновича до хреста, а тут Борис сам попросився.

Й охрестив цар князя булгарського, й боляр його охрестив, а народ змутився, не хотячи у віру чужу, й була смута й ганьба велія, що князь та боляр й дали охрестити себе силоміць.

І пішов Михаїл усп’ять до Царягорода, та наслав на булгарів своїх білих і чорних жерців, званих попами та єпископами, й творили чорні кови грецькі жерці.

Року 976-го
МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ
В ТРЕТІЙ ДЕНЬ

Цілий січень і цілий лютий над Горою висла олов’яна хмара. Світлий князь Свейнальдр, незважаючи на сиві роки, двічі побував у своїй вітчині Переяславлі і знову вертався назад. Ярли ходили лихі й похмурі, й у кожного на вустах було одне: сутичка з Ольгом і смерть Людвіка Свейнальдрсона. Сотник Зігберн Лідулфост мовчав, хоч вони з Местишею Варяжком чи не єдині врятувались після того побоїща. Зате гридні та воєводські сини, які не бачили Людвікового скопу, відкрито й потайки гомоніли про те, що Людвіка вбито підступом: оті смердюхи-деревляни пустили в нього чорну стрілу. Хіба б інакше піддався Людвік отому дітищу?