Я так і сказав старій:

— Коли хочеш мене збутися — тоді так.

А вона мала на мене й Малушу якісь промисли: я не вже добре знав: од Претича та отця Григорія. Претич буч сказав мені:

— Добре, що ти позаторік не піддавсь Адальбертові. Оце ти вже боярин і маєш коня. Побачимо, що з того вийде. Старій теж не з медом у княжому дворі — боїться за себе та онука Святослава. Особливо ж тепер, як померла його матка.

Я знав про це. Твоя баба Передслава померла після водосвяту. Стара як почула про доччину смерть — узялаі Святослава й поїхала з ним до Персяславля: тихенько, щоб не знав і Свенельд, бо то ж його був город. Твій дідо помер ще років за п’ять перед цим, він був чи не ровесником старої Ольги. Поки Ульвсванс жив, стара не боялася за себе та онука Святослава, бо Ульвсванс мав добрий опричний полк, хоч був Свенельдовим посадником; та й Свенельдова переяславльська дружина ніколи б не стала супроти старого Вовчого Хвоста.

Навіть по його смерті стара була спокійна, бо Передслава вміла тримати пасинка в руках: нового посадника Вовчого Хвоста-молодшого. Той навіть допоміг старій просватати за Святослава роденську княжну — Ярополкову матір Данимиру-Дацку: Свенельд лише зубами скреготав.

Але як поведеться Вовчий Хвіст-молодший після смерті мачухи — оце непокоїло стару. Вона не боялася, що Вовчий Хвіст полюбить Свенельда й дасть надіти на себе вузду. Стара боялася іншого — Претича. Святославів старший брат Вовчий Хвіст був жонатий на Претичевій сестрі, то чи не знюхаються ці двоє свояків та вдарять на Київ?

Старої щось довгенько не було — чи не до самого стрітення, дивлюся — начебто не вельми сумна, мов їздила на шлюб, а не на похорон доньки: Вовчий Хвіст упевнив стару, що стоятиме й далі за рідного брата Святолслава. Претич усе відав і переказав мені.

Кажу Претичеві:

— То коли стара вже не боїться Вовчого Хвоста — що їй промисляти коло мене?

Каже — пождім. Думаю: каже — то знає. Він же старший од мене на п’ятнадцять літ, я його в усьому слухав. А стара знову мені:

— Йди сотником.

Ледве я її вговорив, щоб не сотням, а бодай десятним воєводою. Досі малим воєводою був Гліб — син Кунегунди-Одноокої, але Свенельд з якоїсь притичини наставив Гліба головним, певно, ще не довіряв своєму синові Людвіку, скаженому, як чорт.

Зате Людвіка наставив малим воєводою. Думаю — хай. Малий воєвода вельми високо проти мене, а наді мною те буде сотник Прастен Акун: ховатимуся за ного спину. А той доводився Глібові Кунегунднному свояком. Але Лют одразу ж сів на мене верхи. Там хто що чинить, а хто ні — Лют не зводить із мене ока. Ну, я на мечах уже добре вмів, твій батько Святослав навіть узяв був мене сотником, як ото ми ходили з ним на радимицького Родго-князька. Що з того вийшло?

Я міг би вчити отроків та дітеських на мечі, але ж не знав аніякісінької воєводської хитрості. Лют же Свенельдич уже перебув десятником і сотником і все вмів. А на мені катався — та ще й не просто так, а поки в мене й холка милом візьметься…

Так от перші воєводські хитрощі мені дав отой зміюк. Не те щоб йому хотілося мене навчати — Лют Свенельдич лише хотів мені допекти, зганьбити в очах любих своїх гриднів. Та й хитрощі його були не бозна-які, він і по п’ятнадцяти літах товкся на тому самому, недаремно ж його розтрощили мій шуряк Зорич та твій брат Ольг. Але попервах я й за Лютову науку дякував.

Згодом я вже всі його хитрощі зміг, але він і далі на мені їздив: аби допекти. А може, думав, що я не витримаю і втечу. Або кинуся з мечем на нього, а за напад на воєводу — смерть. Чорти його батька відають, чого він хотів. Просто ненавидів, та й годі.

Але ненавиділа мене й уся гридьба. Навіть оті вахлаки з моєї десятки — так, бувало, й стережуть, щоб десь підкусити чи поставити пастку, а тоді сипнутії на загальний глум. Одного ж разу хотіли вбити. Були ми в Дорогожицькій пущі на боротьбі, сотня Прастена Акуна йшла задньою, а моя десятка позаду всіх. Коли це мій кінь як здибиться! Думаю: що за чорт? Аж дивлюся — стріла в його ребрах! Коло самісінької моєї ноги. Я кинувся й виганяв усі хащі — який там біс! А мої з десятки тільки посміюються.

Кінь уночі здох: стріла виявилася затруєна. Свенельд сказав старій, що в мене стріляв якийсь розбишака. А тим розбишакою був якщо не його синок, то хтось ним підісланий. А то й сам Свенельд.

Бо незадовго перед цим мене зустрів Блуд Асмусович та й питає: то правда, що тітка хоче сватати за свого онука твою сестру?

Кажу — неправда. Питаю: хто тобі сказав такс?

Каже — сам чув од дядька Свенельда.

Я заходився розпитувати Асмусового синка, а він узяв та й вибовкав слово в слово: як до Ольжиного двору прийшов Свенельд, та про що говорив із братом Асмусом, та що йому відповів брат, а тоді Свєнельд нібито каже: «Казав я ще відколи потребити отих трьох деревлянських свиней, а ти все зволікав та відтягував. Тепер Хельга хоче сватати за онука оту молоду деревлянську свиню!»

Вже й не відаю, для чого мені все це сказав Блуд, — певно, мав якесь лукавство на оці. Хоч він і не любив свого братка; ладен був позбутись Люта, щоб самому колись умоститись на київському столі. Бо інакше незрозуміле.