По часі князь болісно простогнав, Зорич кинувся був у сіни, але одна з відьом посварилася на нього деркачем, і він знову тільки прогудів і вийшов.
Нарешті відьма покликала його. Дві зовсім старі сиділи на ослоні коло дверей, а молода заговорила тоненьким співучим голосочком:
— Прогнали ми нечисту силу за Прип’ятські болота і Чорний ліс.
У хаті пахло свіжою соломою й терпкими відьомськими відварами. Гарненька чорнява відьма перейняла сердитий погляд боярина й узяла його за рукав.
— Це хата моєї братихи, — сказала вона. — А брат як пішов за Святославом, то й не повернувся. Вдова вона… Домовикові братишиному я вже вгодила, — перейшла до діла вона. — Й потвори супроти болячки створила: штирнадцять замовлянь. А дві ще вчиню взавтра. Болячка закрутиться й не зможе второпати, куди йти… — Про «дрібничку» відьма згадала між іншим: — Дасиш йому цьої відварини ще вночі, а над ранок я сама навідаюсь. Дажбоже, поможи!
Зорич стояв і лише безтямно посміхався — відьма приворожила його, він мовби скинув із себе літ із тридцять. Та вона приворожила не тільки його. Старі відьми кивали на кожне слово чорнявки. Зорич уперше бачив таке, щоб старими верховодила молода відьма.
Коли вони пішли, Зорич підступив до полу. Князь Ольг спокійно спав, не марячи й не метаючись у лихоманці, тільки піт рясно виступив на лобі до маківки, з якої в’юнився княжий чубець.
Воєвода сів край полу й прокуняв сливінь до півночі, а коли заспівали перші півні, Ольг зітхнув і мовив:
— Ти тут?.. Як мислиш: Ярополк домагається мого живота?
— Братня кров не водиця…
— А той казав… учора перед боротьбою… — Ольг уникнув назвати вбитого на ім’я — це було б лихим знаком і штовхнуло б занапащену душу супроти нього ж.
П’ятдесятирічний воєвода прогудів:
— То все кови Щековича. Коб я пропав, якщо неправда.
— А я вже його забув, — сказав поранений. — Йому тоді минав тринадцятий рік, а мені було роком менше, коли батько нас поділив. — Цього разу він говорив про брата Ярополка. Й раптом перекинувся на зовсім нове: — Ти ходив з батьком до Царягорода, який він?
Ольг утратив багато крові, в нього був жар, хоча відьма начебто зробила всі необхідні треби. Але молодші князь нагадав про щось таке, що всі останні літа не давали Зоричеві спокою, й він сказав, мовби говорив сам до себе, бо навряд чи Ольг міг би зрозуміти його, хоч би й не був отакий недужий:
— Негоже вчинив князь Святослав. В Іскоростені мав би сидіти інший.
Ольг сперся на обидва лікті й несподівано таємничим голосом прошепотів:
— Я це знаю! Тут не моя земля… Іскоростень по крові належить іншому… Нащо Святослав так учинив, боярине?
— То не він. То стара княгиня. Якби він був тепер живий… А вона взяла з нього перед смертю клятву. Пресвітер Григорій казав, що змусила Святослава їсти землю.
Ольг знову відкинувся навзнак і притих — Зоричеві слова його виснажили. Але згодом він із заплющеними очима проказав:
— Хай ось видужаю… Подамся до Новагорода і скажу: ти сідай в Іскоростені, бо це твоя дідня й матірна земля, а я вже сидітиму на Волхові.
— А Доброчин?
Ольг не відгукнувся. На таку відповідь йому бракло сил. Коли Зорич напоїв його відьомським зіллям, він поринув у важкий сон. Життя в ньому боролося зі смертю, а ще не співали й другі півні…
А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
…Після великодня, десь у четвертий чи п’ятий купальський день, іскоростенці вздріли по той бік Ужа печенізькі роз’їзди. Батько мій звелів зачинити город і попідв’язувати мости до воріт, підняти забороло греблі й понапускати в рови води з річки.
Печеніги перейшли Уж, облягли Іскоростень і стали кругом нього вежами: сила-силенна гостроверхих веж, ніхто з наших досі не видів стількох печенігів. Од краю до краю поля самі вежі та кінські табуни. То були ті самі печеніги, що їх Ігор посилав на задунайських булгар. Тепер вони повернулися з Булгарії, витолочивши їхній край, — на догоду грецькому цареві.
В нас уже половіли жита. Хоч ратаї попалили свої села ще з осені, але ниви засіяли й тепер по двох тижнях сподівалися на добрі жнива. Й година стояла добра й сонячна. Та які там жнива, коли кругом печеніги! Тепер вони пасли коней у наших житах, а льон та коноплі випалювали й толочили. Так їм наказав чинити київський князь.
Ми виходили вечорами на городські заборола, кругом города палали тисячі багать, жеребці іржали, вгодовані на наших житах, степовики пекли над багаттями конину, сміялися й співали диких пісень.
Молоді пани казали мому батькові: «Не стає сили дивитися на сих кобиляків. Пусти нас із города, попалимо трохи їхніх веж!» Батькові теж сіпалися руки, коли дививсь на попалені й витолочені жита, але він не міг вийти супроти печенігів. Таку силу можна було здолати тільки гуртом, а гінці не могли пробитись до Вручого: печеніги пильнували город і хапали всіх висланих батьком гінців.
А коли з Вручого надійшла вістка, літо вже кінчалось і зачалися дощі.