— Коли царівна буде тута, — сказав Доброчин, — вони покрутяться, повертяться та й здадуться. Назад тієї Анни вже ніхто звідси не забере, коли вона побуває в руках «скіфського архонта», як рече пан базилік архімандрит. Не треба наперед журитися.

Журитись належало хіба що за жінок, але тут ніхто вже не міг нічого вдіяти. То була плата за руку багрянородної царевої сестри.

Ніхто не міг зрівнятися в силі з великим князем, він мав право на життя й смерть тисячі тисяч людей, не мав лише одного простого звичаєвого права: права на любов, яку боги дарували кожному смертному за життєві муки.

Це казав колись Доброчин, і це Володимир запам’ятав на все життя. А в зламні літа воно набувало особливої ваги й вирішального значення.

Тепер належало ступити останній крок, і вони обидва, кожен по-своєму, відчували, що в них паморочиться в голові. То був крок у повитий темрявою незнайомий простір.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ТРИДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Доброчин і Володимир ішли понад берегом Дніпра майже два тижні. Позаду лишилися Родня, Воїнь та всі інші низові городи. Десь на тому боці промайнуло вчора гирло передільної річки Ворскли, за якою починалися кочовища печенізької орди. Чотиритисячна комонна дружина йшла правим берегом, а тисяча пішців пливла рівнобіжне з дружиною Дніпром, розтягшись на стрижні двадцятьма ладдями й дракарами.

Товару Доброчин цього разу не взяв: корм для коней та борошно для людей теж пливли ладдями. Два дні Доброчин та Володимир і самі сиділи на чільній ладді, якою тридцять і три роки тому Доброчин плив з Ольгою до Царягорода. Течія швидко несла їх униз — коні ледве встигали за ними берегом, на кормі чатував лише стерновий, а вої розморено смажились під пекучим полудневим сонцем, наставивши йому свої могутні тіла: весла мали знадобитись тільки на зворотній дорозі.

Ця лінькувата розмореність воїв наганяла клейкий сон, і на третій день Доброчин і Володимир покинули ладдю й сіли верхи, лише на ніч залазили в обкладену гексамитом кліть, коли дружинники стриножували коней і пускали пастись. Коней Доброчин звелів тримати на підножних кормах, і Володимир сердився на вуя, що не знати для чого береже овес. Але в Доброчинові прокинувся колишній Ольжин холоп і чашник, який мав усе передбачити на півроку вперед.

— Ладдям од вівса не важко, — жартував Доброчин. — А й коні собі йдуть ступою — досить з них і цієї трави.

Трава в степу ще не встигла пожухнути, але тирса вже відцвіла, й над степом літало шовкове ниття волоті.

Вчора вперше зустріли в степу орду — три невеликі отари овець і табун коней, яких печеніги швидко відігнали геть од Дніпра, вгледівши київську дружину. Володимир уперше був у степу, його тут усе дивувало: куди не глянеш — ні города, ні бодай поганенького села, самі балки та пагорки, й ніде ані живої душі. Так само пусто-порожньо було хіба що на полуночі, яку він устиг забути за останні дев’ять чи десять літ. Тільки на полуночі були нескінченні ліси та драговиння, а тут протканий тирсою безмежний степ.

Володимир поділився цією думкою з вуєм. Доброчин розглянувся й проказав:

— Не дурно ж тута сиділи тиверці й уличі. Звідсіля їх прогнав Ольг… А в степу вельми ліпо! — з несподіваним тремом у голосі докинув світлий князь, його розчулило це схвильоване зелене море. Він спробував дошукатися причини того розчулення й мовив сам собі: настав час громадити каміння.

Це мала бути найголовніша з усіх причин. Час визбирувати й громадити в купу…

Оте легке запаморочення голови, яке полонило було його ще взимку, не пройшло й дотепер, але зараз воно змішалося з передчуттями й побоюваннями, яких не можна було навіть визначити й назвати своїм ім’ям. Доброчин був переконаний, що людині не може щастити без угаву й кінця. Все в житті має межі та переділи, і якщо тобі надто довго щастить — спинись і подумай, де й що ти вчинив не так або не зовсім так. Бо щастя й нещастя відміряно людині порівно: гляди не перебери — потім усе життя розплачуватимешся.

І все-таки Доброчин не міг позбутися радісного почуття, й коли попереду зарябіли перші пороги, він пустив повіддя й зострожив коня. Скучивши за волею й пружним вітром, вороний коняга радісно заіржав і взявся з ходу в скач. Пороги були розрізнені й між ними лишався широкий звивистий прохід, який, проте, швидко вужчав і звивався дедалі крутіше й крутіше. Жеребець угамував жагу вітру лише тоді, коли попереду сяйнула неширока річка. Він був увесь у милі й збуджено хропів. Йому тепер хотілося пити, але Доброчин зіскочив додолу й почав обтирати мило віхтем ковили. На мокрій чорній шерсті лишалось шовковисте ниття волоті.

Ця річка мала бути Сура.

Поріг навпроти гирла Сури клекотав багатьма вирами, з води стирчали визубні жовтих і позеленілих скель. Коли прискакали Володимир та Ілько Муромець, Доброчин сказав:

— Сюди ладді ще можуть… А це Сура… — Йому було трохи ніяково за свій юнацький вибрик. Ілько Муромець розвернув коня й тихим клусом подавсь назад, і Доброчин мимоволі замилувався велетом. Коли на стрижні з’явились перші ладді. Муромець махав їм із високої кручі й показував, де можна найбезпечніше пропливти. Доброчин сказав до Володимира: — Справжнім воєводою став малий!.. А при Жданові й пікнути боїться.