— Не бачили на Подолі Ратка?

Старий Муромець покрутив головою; Ратко був найменший онук. Янка обернулася й почовгала знову до повітки, а Муромець ляснув по обкорованій колоді долонею й раптом згадав щось таке, від чого зморшки на його чолі почали поволі розпростуватись.

На цьому місці в нього щороку лежало по кілька липових та дубових колод, старанно обкорованих. Він заносив їх до повітки аж восени, а на їхнє місце клав свіжі. Тоді деревина ставала чиста й дзвінка, без жодної плямки й тріщинки. Дехто витримував деревину місяць у воді, перш ніж покласти в затишок. Муромець давно вже так не робив. Морена деревина справді не тріскалась і робилася ще дзвінкіша, але була в синіх пасмугах і надто важка, до того ж при падінні розбивалась на друзки, мов скло або черепок.

Старий Муромець доти гладив колоду, на якій сидів, аж поки почув давно забуте: «Ма-амко, дайте пирога-а…» Й аж тоді зморшки на його чолі розгладились. Сімох молодших за Ратка дітей узяла Мара, потім народилася Жирка, а відразу за нею й Вадим. Але він був не тільки позначений: ще більше він запам’ятався сусідським жонам тим, що ссав грудь до семи років, — аж поки народилося нове життя. Муромчиха марно намагалась його відлучити: Вадим ревів до посиніння й нічого не брав у рот. Дайте циці — й годі! Років у чотири він уже збагнув, що це соромно й ніхто так не чинить, і коли сусідки збиралися ввечері на цих дубках. Вадим підходив до матері й грубим уже голоском канючив:

— Ма-амко, да-айте пирога-а…

А всі добре знали, що то за «пиріг»! Муромець прояснілими очима глянув на невістку, яка зіп’ялась на ворота й дивилася вздовж Гончарів.

— І де те бісеня забігло? Вже й полуднувати час…

— Піду пошукаю, — сказав старий Муромець і підвівся з колод, які навіяли йому цей спогад.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Доброчин вирішив розкидати каміння.

Він звелів переказати базилікові грецького царя, що радий вітати його не в Києві, а в Ольжиному селі, «де не так жарко й гамірно». Коли ж Грек Мудролюб прибув з челяддю до Ольжиного села, домажирич його повідомив, що князі та великі бояри ждуть он у тому гайку.

До гайка було верстов чотири, а коней уже встигли розпрягти, й греки мусили йти пішки. З неба сипався живий жар, і поки вбрані в довгі підрясники сли допленталися лугом, вони нагадували мокрих чорних ворон. Доброчин зустрів їх веселим бадьорим сміхом:

— Роздягайтеся й ви! Сьогодні вода в Дніпрі гаряча — аж кипить!

Він був зовсім голий, тільки обмотав стегна пілкою вибіленого полотна, й на плечах його ще блищали рясні краплі. Світлий князь щойно плавав і виліз із води. В такому самому вбранні були й Ждан та Володимир, і тільки тисяцький воєвода сидів у довгій сорочці, під якою, проте, також нічого іншого не було.

Всі троє розгублено кліпали, позираючи то на світлого князя, то на чорноризих грецьких слів. Доброчин сказав Володимирові та боярам:

— Їх кликано на обід, а вони прийшли зарані.

Грек Мудролюб нахилився до свого тлумача, й той сказав Доброчинові:

— Зараз саме обідня пора.

— А ми влітку обідаємо пізно, — недбало відповів світлий князь, розтираючи на собі краплі. — Ну, та не вертати ж вас тепер назад. А в нас і тут є що попоїсти й запити, вже хай буде як є.

Всі зрозуміли, що Доброчин зумисне влаштував грекам такий прийом. Світлий князь олевський нічого не робив без задуму.

Сол теж усе зрозумів і принишк. Він не дуже впирався, коли Доброчин почав умовляти греків перед стравою викупатись у Дніпрі.

— Негоже для мого сану, — сказав був базилік архімандрит, глянувши в бік розстеленої скатертини, біля якої клопоталися дві жони: до них було зо півсотні сажнів. Але опір сла тривав зовсім недовго й скінчився тим, що всі греки почали роздягатися.

— Мудрий грек, — сказав Доброчин до великого князя. — Недаремно носить ім’я, ви тільки подумайте. Інший би ставав дибки й кричав: «Я базилік імператора!»

— Ходімо й ми? — запропонував Володимир.

— Стій тут і дивись, як вони дертимуться піском угору, — порадив Доброчин. — Це немало важить: хто внизу і хто вгорі. — Він подумав, що було б ще ліпше тим часом одягтись: тоді враження було б значно повніше. Але ввесь одяг залишився в Ольжиному селі.

Греки викупалися досхочу і стали виходити. Коли під ногами в них почав сунутися пісок, Володимир глянув на материного брата:

— Ти правду казав.

Греки померзли й мали геть жалюгідний вигляд. Двічі на стегнах в архімандрита мало не розсупонилося полотно, це його ще дужче бентежило, й він жалісно посміхався до двох князів угорі. Хоча князі теж стояли в самих пов’язках, але проти незасмаглих і вислошкірих гостей здавались олімпійськими богами. Доброчин задоволене проказав:

— Ну, а тепер можна й до столу.

За «столом» він у першу чергу поспитав сла:

— Що переказує нам наш друг паракімомен Василій? — Він навіть не глянув на Володимира та двох бояр.

Архімандрит чемно здивувався:

— Ти воював у Мізії й нічого не чув? Цей євнух паракімомен був зрадник. Тепер його вже нема.