— А поглянь-но на їхні ноги! — сказав Доброчин. Претич глянув і нічого дивного не помітив: ноги, та й квит, — Але всі в чоботях! — пояснив старому воєводі світлий князь. — Ці люди нам не вдадуть дані.
— Чого?
— Бо в чоботях! — зареготав світлий князь. — Для дані пошукаймо лапотників!
Заклопотаний погляд воєводи тішив його, Претич не відгукнувся, Коли Доброчин скалив око й смикав себе за вус, годі було второпати, що він намислив і що мав означати такий жарт.
На вежі воріт майоріло біле знамено, на якому можна було розгледіти людські очі, рот і ніс, але Доброчина зовсім не бентежили ті згаслі божі очі, Йому не раз доводилося спостерігати образ Христа, Золотий Дажбог колись був розхвилював його значно дужче, й Доброчина охопило якесь підсвідоме й невимовне відчуття, ніби він ладен примиритися з чимось чи з кимось, хоч і сам до пуття не знав, з ким і чим. Час розкидати й час громадити каміння, подумки проказав світлий князь, це в тому була ще незрозуміліша двозначність, яка бентежила й змушувала заглядати в своє ж власне нутро. Час розкидати чи час громадити?
Над брамою дзвінко вдарило в мідний щит, хтось невидимий вигукнув по той бік брами:
— Отваря-аййй!..
Голос був приглушений товстими колодами, але чіткий, і кована брама почала хрипко розчинятись.
Доброчин з обома своїми першими воєводами відступив убік, і до розчиненої навстіж брами, вишикувавшись по п’ятеро в ряд, почали заходити старша й молодша дружини.
Так було домовлено з булгарським царем.
Учорашня січа була несподівана й коротка. Доброчин висидів у стані за чотири версти від города три дні, пославши під город лише п’ять тисяч ратників. Він ще не мав і на думці брати Дрестр, просто вирішив був подратувати того таємничого царя Самуїла.
— А коли попруть — не змагайся: біжи чимдуж назад! — суворо попередив він Ждана Будимировича, який очолював усю пішу рать.
— Отак без усякого спротиву? — нахмурився Ждан.
— То не твій клопіт.
Цар виявився надто запальним: більше двох днів не зміг витримати маячіння київської раті за валами. Вирішивши відігнати її далі від городських стін, він випустив старшого брата Аарона з вісьмома тисячами кінних і пішців. Ждан Будимирович не чинив опору й побіг, але царський брат Аарон утратив чуття міри: гнався за ним до самого ярка.
А там стояла вся київська дружина.
Рать раптом перестала втікати й наїжачилася п’ятьма тисячами рожнів, а дружина під проводом молодшого воєводи Яна Усмошевця вдарила ззаду. До київського стану лишалося версти півтори, до города — вдвічі більше. Якби Доброчин випустив і решту боїв на булгар, Аарон уже не встиг би повернутися до города, а січа була на диво вперта й крута.
Сили виявились приблизно рівними, але несподіваний вихід київської дружини ошелешив булгар. Аарон збагнув свою помилку й хотів вискочити з пастки, яку підставив йому київський князь, однак було вже занадто пізно: Доброчин випустив навперейми булгарам ще цілий п’ятитисячний полк.
До Дрестра пощастило втекти лише шістьом чи сімом сотням вершників, дві тисячі булгар полягло, дві і псячі покидало зброю, решта розсіялася по виярках та гаях, але Доброчин не велів гнатися й виловлювати.
Він утратив понад три сотні ратних і дружинних мужів, а в булгарського царя залишилась менш як чотиритисячна засада. Такою силою цар не міг утримати Дрестра й вирядив до київського князя сла: свого найстаршого брата Давида, який подарував Доброчинові золотий щит, викладений дорогим камінням. Доброчин глянув на сивого царського брата й нічого дивного в ньому не знайшов.
— Цар також схожий на тебе? — запитав він.
— Подобен є, — з не меншим подивом відповів Самуїлів брат.
Доброчин не допитувався. Булгарської мови тут ніхто не знав, а цей Давид своїм виглядом зовсім розчарував Доброчина. Царський брат нічим не відрізнявся від простих київських воєвод.
Але він швидко дійшов згоди з Давидом. Булгари не мали надії вистояти проти такої сили більше дня, тому цар вирішив упустити до Дрестра київську дружину, якщо вона не зачепить царської дружини й самого царя. Ян Усмошвець обурився:
— В них у городі чотиритисячний полк, а нас буде, вважай, удвічі менше!
Але це не мало тепер особливої ваги, й усі воєводи схилилися до думки, що можна прийняти умову булгарського царя.
Булгарам ще вчора дозволили поховати вбитих і забрати покалічених, до города підійшла вся майже п’ятнадцятитисячна київська рать, учора ж кияни спалили своїх забитих і вчинили над ними щедрі поминки, а сьогодні княжа дружина входила в навстіж розчинену браму дрестрських воріт. Коли в полі залишилась остання сотня, Доброчин кивнув:
— З богом!
Перейшовши попереду дружинної сотні місток, усі троє позлазили з коней. Збоку за брамою стояв гурт пишно вбраних людей, і Доброчин спробував угадати, котрий з них цар. У першу мить усі здавались однаковими, він не зразу звернув увагу на невисокого кремезного чоловіка років під сорок п’ять — упала в око тільки невелика золота булавиця, яку чоловік тримав коло плеча. В решти ж руки були на руків’ях мечів або опущені додолу. Чоловік з булавою щось проказав, а якийсь інший виступив на крок і почав тлумачити: