Нараз Доброчин одчув себе старим і стомленим.

— А це хто? — спитав князь Володимир.

— Сватівники.

— До мене? — байдуже поцікавився він, ще раз глянувши на чужоземців.

— Цего разу до мене, — ще дужче спохмурнів Доброчин. — Цего разу до мене.

Вони знову посідали в сідла й уїхали в браму Красних воріт, поминувши колишній Блудів двір та дідинець Претича. Настрій повернувся до Доброчина аж біля Княжих воріт, коли він побачив дітей та жону Богуславу.

— Приймай сватів, світла княгине! — сказав уже веселим голосом Доброчин, а Богуслава раптом збагнула все й зблідла:

— Вона ж іще дитя…

— Нічого не вдієш, — заспокійливо сказав Доброчин. Його погляд зупинився на Священному пагорбі, де два роки тому шкірив пащу хижозубий варязький бикозмій Тор. Перед витятою в травні пагорб іще був голий, а тепер сяяв проти серпневого сонця золотими й срібними ликами дідівських богів і богинь.

Володимир дивився на вуя, намагаючись угадати по його очах, про що він у цю мить думає. Володимирові ж пригадався берег чужого моря й освітлене вогнями знадвору темне шатро: це видиво пригадувалось йому дуже часто. Доброчин помітно зблід, лише для бадьорості посміхався. Він підійшов до Священного пагорба й зняв із себе меч і шолом. Золотий Дажбог дивився на нього усміхненими дитячими очима, що їх викарбував подільський хитрець-коваль, але ці очі мали дивну властивість бачити.

Світлий князь відчув докори сумління й несвідомий страх. Він намагався себе переконати, що витворене людською рукою — то мертва річ, позбавлена здатності чути й видіти, але той острах не минав. Доброчин учинив гріх перед дідніми богами, тяжкий і непоминущий гріх, пообіцявши охрестити свою маленьку доньку Славку…

І все-таки він відчував, що не може зректися даного слова — даного не задля себе, а задля землі.

— Принесу в жертву свого найлюбішого конягу, — сказав він, роздивляючись нових богів на Священному пагорбі. Віддалік Дажбога стояв дубовий Перун, у якого було срібне обличчя й довгі золоті вуса, а з гладенького тімені звисав золотий-таки довгий вузький чуб, як у деревлянських жупанів чи в загиблого десять літ тому князя Святослава. Що довше дивився Доброчин, то дужче нагадував йому чубатий бог покійного зятя; певно, так зумисне вчинив подільський коваль. За Перуном стояв багатоликий і всевидющий Семиярйло, що вособлював кожну пору літа 6 весни; коли оратай оре й коли сів та молотить. А ліворуч од Дажбога стояв Велес — його ще називали Волосом: бог багатства та купців, якому в останні роки творили потребу навіть варяги. За богом громів стояв Сварог — володар вогню небесного, йому приносили жертви ковалі, а далі виднілись боввани Лади та інших богів і богинь полянських, деревніх і сіверських. Доброчин покликав огнищанина й сказав:

— Складеш по гривній срібла перед кожним богом, а Дажбогові — п’ять.

На зустрічному пиру він спитав у Володимира;

— То як у Києві — все гаразд?

Володимир відповів не одразу — він ще вранці здавався Доброчинові смутним.

— Погомони з Олафом…

Із голосу його Доброчин відчув — сталося щось вельми важливе й неприємне.

— Про що? — запитав він так само тихо.

Володимир відповів:

— Про його вуя.

— Вийди до сіней. А я видибаю трохи перегодом.

Доброчина охопило лихе передчуття. Коли Володимир вибрався з-за пирового столу, він трохи посидів і теж вийшов слідом за ним, а в сінях великий київський князь потяг його до вуйниної одрини.

— Сиди тут, а я пошукаю Олафа, — сказав він.

А невдовзі повернувся з норманським королевичем, убраний у простий київський дружинний стрій. Губи в королевича були бліді й сіпалися, коли він ламаною мовою проказав:

— Тебе мій вуй Сігурд зрадити…

— Сігурд — мене?

— Зрадити! — повторив молодий варяг. — Як ти їхала на городи Червенські, а Сігурд і Свенельд — шу-шу-шу…

Згадка про Свенельда ще дужче стривожила Доброчина.

— Про що ж вони?..

— Багато варяги втікали до Местиші, а не ходити до грецький цар, — сказав королевич. — Це їм наказав мів вуй. А Свенельд посилає гінці до Местиші: Местиша — його син. Местиша хоче приходити з печеніги. Ільдея-хан Местиші зять. Вони хочуть виймати Київ…

Доброчин перебив його:

— А що з того твоєму вуєві Сігурдові?

— Местиша хоче ставати київський князь. Він потім давати дружину Сігурдові, а Сігурд ставати король.

— Звідки це ти відаєш? Це тобі Сігурд казав сам?

Королевич заперечив:

— Казав Сігурдові Свенельд, не казав Сігурд.

— При тобі?

— Я трохи ховався за дверима.

— А коли прийдуть Местиша й Ільдея-хан?

— Хотіти прийти ще в той місяць. Але не встигати прийти: трохи ратитися з чорними круками.

— А де твоя матір і твій вуй?

— У дворі Свенельда.

Свенельд сидів у хоромі померлого брата Асмуса на Щековій горі.

— Що за це просиш? — спитав у королевича Доброчин.

— Стіл мого батька…

— Матимеш свій стіл, — Доброчинові стало прикро й бридко. Це повторювалося щораз, коли він ставав свідком брудної коромоли. Сігурд зрадив його. І все-таки не це викликало в ньому найдужчий спротив: Сігурд зрадив чужака. Огиду викликав оцей рідковусий отрок, який задля своєї вигоди зрадив найріднішого родака.