Коли під’їхав гнідим конем Доброчин, витяга вже була готова до рушання. Позаду мав тягтися довжелезний товар: триста волячих возів і парокінних підвід з харчем та кормом для худоби, з усіляким потрібним у витязі боярським та дружинницьким добром, з багатим скарбом, захопленим у покинутих Червенських городах.

— Волячі хури хай їдуть окремо, — звелів Доброчин. — Попереду обвозу.

Ждан Будимирович звелів перелаштувати товар, так само мало що розуміючи. Дещо воєвода молодшої дружини зрозумів аж тоді, коли під обід гонець передової сторожі повідомив, що за коліном Сану видно многі дими.

— Далеко від дороги? — спитав світлий князь.

— У плавнях. Зо три версти.

Доброчин піднявся з ним на пагорок, порослий досить обрідним дубнячком. Сан у цьому місці повертав круто праворуч, дорога вилася побіля самої води — межи лісів та перелісків, перетята ясно-зеленими смугами кількох вузеньких долин, які не могли бути перепоною для коней. А до ляського стану від дороги було справді зо три або чотири версти.

Доброчин повернувся й звелів п’ятьом сотням іти далі понад річкою, пустивши за сотнями п’ять десятків волячих хур, а решту возів та дружинників сховав у лісі, залишившись і сам біля них.

— Розтягнешся якнайдужче. Й не вельми стережись, — поясняв він Жданові Будимировичу. — А як поженуться — кидай хури й тікай сюди. Й візники хай теж не бороняться.

Ждан Будимирович аж тепер усе зрозумів і повів свою невелику витягу, розтягуючи хури дорогою на цілу версту.

Сонце припікало. Мешкова дружина, певно, спинилась н обід, але Доброчинові було видно з пагорка, що вивідна ляська сторожа швидко помітила Ждана та його неповороткі вози. Ляський стан заворушився. Навперейми кинулось кілька сотень комонних і чимало пішаків, а решта посунула скопом просто на Ждана. Перші комонці спробували втягти його в боротьбу, але Ждан Будимирович, пам’ятаючи наказ, кинувся втікати, полишаючи на дорозі розтягнені довжелезною валкою вози.

Не спиняючись біля покинутого напризволяще товару, комонна дружина погналася за Жданом аж до пагорка з дубняком, за яким причаївся Доброчин зі своїми сотнями, а ратники кинулися грабувати вози. Пропустивши Ждана та його переслідувачів, світлий князь кинув услід їм п’ять сотених полків, а рештою відрізав ляських ратників, які самозабутньо грабувала так легко захоплений київський полон. Візники не боронилися. Покидавши ляхам вози й воли, вони поодинці шаснули до лісу, ховаючись у хащах та ярах, і їх ніхто не переслідував, бо ляські ратники мали досить клопоту й без них. Мешко втік із Белза й Червена без товару — певно, розраховував на те, що так швидше покінчить з ненавченими воями Претича, а потім обернеться проти Доброчина й забере його хури з борошном та майном.

Зголоднілі за дні походу ляхи накидалися на сухарі та сало, дехто сідав на возі чи на узбіччі й тут-таки їв, але багатство обвозу розпалювало жадобу, найзапопадливіші тягли з возів шкіряні та рядняні міхи й мішки й, повлазивши в них мало не з головою, вгрібались руками до самісінького дна. Іншим разом усе те дісталося б Мешковим дружинникам — найзацнішим панам та княжим мужам, воям залишили б хіба непотрібні рештки. Тепер же хури неторкнутого київського обвозу несподівано повністю дістались їм, тож треба було поспішати, поки не повернулися княжі мужі та зацні пани, які кинулись навздогін за мужами та отроками київського князя.

Один ратник знайшов у возі дві півпудові в’язки деревлянських стріл, оперених рябим соколиним пір’ям, п’ять таких стрілок ішло за срібний арабський диргем, а три за кельнський денарій, і ратник намагався сховати своє добро в рядняний мішок, але стріли чіплялись вершками за ряднину й не лізли. Тоді ратник почав їх упихати вершками догори. Інший знайшов цілий міх із вепрячими ковбасами.

Довкола полоненого товару стояв неймовірний галас і ґвалт, між возами гасали вершники й никали забуті на радощах коні, якийсь княжий муж, стрибнувши з коня додолу, підскочив до ратника й почав одбирати в нього ковбасу. Так обидва й дістались киянинові…

Київська дружина впала на ляхів несподіваніше від літньої грози. Вони спочатку взяли вершників за своїх панів та мужів і ще глибше позакурювались у міхи зі здобиччю.

Першими отямились верхові зацні пани. Один гукнув громовим голосом, щоб ратники позводили докупи вози — за возами можна було сховатися й боронитись, та полянська дружина напала спершу саме на кінних Мешкових панів, яких було значно менше від піших ратників, а над січчю розлягалися крики й передужували мечний дзвін:

— Спомагай, Дажбоже-е!..

Плавнями гасали ошалілі коні та полянські воли, деякі парами в ярмах, а деякі навіть з викрученим війям. Доброчин здалеку спостерігав за ополченням, тримаючи біля себе кількох гінців, які й самі нетерпеливилися встряти в січу. Й коли Доброчин урешті відчув, що можна спинити це побоїще, наказав гінцям розшукати в тій веремії сотенних воєвод.

Але спинити січу виявилось не так просто. Хоч Мешкових воїв лишалося дедалі менше й менше й поляни, врешті піддавшись настійним окрикам сотенних і десятних воєвод, спробували вийти з січі, ляхи сприйняли це за відступ і почали напирати на них. Лише смертельна втома змусила їх отямитися.