Про УКРЛІТ.ORG

Меч Арея

C. 8

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (938 КБ)

Calibri

-A A A+

Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричі схрестити мечі, й може, тому, що князь Джурдже випив надміру меду, а може, просто не розрахував своїх сил і спритності, та сталося так, що, відбивши Богданів меч, він готувався кинутись на знахабнілого отрока, однак лише болісно й якось наче здивовано застогнав і впав навколішки.

Богдан ошелешено позадкував і вдарився головою об яблуню, та в сю мить із мороку виринув Борислав і потяг його за собою. Вже коли підскочили до Полудневих воріт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею між одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, і Богдан упізнав у ньому голос Ясновиди.

 

Місяця того самого в третій день

Цілу ніч їхали хлопці битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустіших лісах і, коли за Дніпром зблиснули перші промені сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав під собою свого влюбленого сірого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслід йому на гнідому, а за ним на рябій кобилі тримавсь трохи збоку Вишата.

Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив між у різниці й шоломі. По якійсь хвилі він гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопці вп’ялися коням під ребра, тільки курява за ними стала. На витичівському столі сидить Великим князем Богданів дід Данко, та всім відомо, що найбільше в такому стані належить стерегтися родичів. І Великого князя зараз немає, пішов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани — люд непевний, он як дивилися з валу приворітні можі, тож краще таки триматися від них найдалі.

Лишивши по ліву руку Рожищів, хлопці звернули вбік і вирішили переднювати. Мішаний ліс понад Соляним шляхом був багатий на сонячні галяви, коні кали де пастися, до того ж і дичина тут велася.

Богдан сів під ще не вбраним у листя дубом-нелинем і замислився. Про забитого вчора князя Джуріже він не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досі стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Під боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав і не відповідав на його зачіпки. Коли людина вийшла з батьківського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велійого болярина Борислава Старшего, відзначався винятковою балакучістю, та Богдан друкив із ним, і хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпці старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір’ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п’ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

Борислав припинив торохтіти, й княжич наставив вухо:

«Що він питає?»

— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневі краї, чи на всхід, у Луги? Та пощо нам ті лугарі тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

— Не з тих лугарів, — буркнув Богдан, і Борислав знову закидав його словами:

— Відаю, що не з тих. Ті сидять на річці Лугані, а се земля Сіврська. Та тільки й сі, що за Вишгородом, ще одного з ними племені.

— Не за Вишгородом. Далі сидять.

— Відаю, що далі. На Чорнобильській землі. Однаково й сі можуть меститися. А чи-бо ніт?

Богдан знову збрижив чоло. Він і справді думав податися на Лугань — вольні люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, і полюють, і розважаються, і… не водяться з жонами. То тільки їхні князі мають право женитись, а лугарі-косаки дають обітницю сіроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулиці з рук і пильно берегти свою землю від ворогів. Так він думав, але Борислав слушно рече…

— Мають меститися, — проказав Богдан.

— Куди ж тоді?

Княжич відповів на се десь аж ополудні.

— У греки.

— Куди-и? — протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. — Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? — повернувся він до Вишати.

Той згідливо всміхнувся.

— На сьому й буде! — сказав Богдан.

— Ліпо, ліпо! — радів Борислав. — Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володареві. Наречемося й ми готами, княже! Вірно!

— Наречемося русинами. Й таких візьмуть. А вернемось…

Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бік Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, і тільки Вишата сидів незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-від шляху зачувся кінський тупіт, і, перш ніж хлоп’яки встигли злякатися, галяву зусібіч із гиком і свистом опосіли комонники. Всі були в барвистих ногавицях, на плечах мали різнокольорові корзна, з-під корзон же виглядали гаптовані й зеленим, і червоним, і синім, і жовтим, і чорним шнуром коротші чи довші гуні. Передні, побачивши на галяві людей, спершу напинили коней, розгледівши, знову весело засвистали й загикали, підкидаючи догори смушеві клобуки. Тільки тепер хлоп’ята постерегли, що то лугарі, бо голови й бороди в усіх до єдиного були поголені й з маківок поза вухо звисали вузенькі оселедці волосся, мов у князів.

 
 
вгору