— Пішов! Пішов! — заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулиці від берега кінь раптом став і позадкував. Щось могло настрахати його — але що? Богдан подивився назад, і, крім верболозу та далеких стріх Дарниці, нічого не побачив.

— Ти пощо? — сказав він коневі й знову підохотив його вперед, але жеребець стояв і сторожко нюшив чисто виметену кригу під ногами.

— Пішов! — притис Богдан його шипами острогів. Кінь тоскно заіржав, тоді став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий тріск, а далі ще й ще, лід увігнувся, не проломивсь, а таки поволі ввігнувся, й князь одчув, як осідає разом із конем. І тільки встиг вивільнити зі стремен одну ногу, як лід провалився, й він із конем пішов під воду.

Блискавка майнула в голові, що мусить вивільнити зі стремені другу ногу, бо інакше кінець. Та стремено зіслизло йому на гомілку, мало не до самого коліна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижаній воді разом із конем і задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чітко й точно. Він уп’явся коневі в бік обома ногами й, перекидаючись разом із ним, нап’яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Він уп’явсь іще раз — і таки перервав її й з останніх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тільки дихав і не міг надихатися, тоді почав гребти. Коли б у сю мить він міг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досі не затягла його під кригу, але тут, певно, причиною був кінь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, гріб руками за конем, бо й кінь, звільнившись од вершника, теж виринув. Кінь вирячував налиті кров’ю очі, й Богдан знав, що то сірому смерть прийшла, та не міг зарадити ні йому, ні собі.

Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цілої криги. Вода несла, пальці коцюбли від холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край і другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Він не міг тепер гребти. Кінь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його під кригу. Ще мить або дві — й усе, бо кінська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повністю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смерті свого улюбленого товарища, й сю мить Богданові хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.

— Держися!..

Ще не розуміючи нічого, Богдан цапнув рукою по воді й ухопився за тверде, мов дерев’яне, змійовисько линви й почав тягти його до себе однією рукою, коли ж натяг, загріб у той бік, звідки вилася линва.

— Держись!.. Не греби — держись!..

На кризі між берегом і провалиною стояла простоволоса людина в гуні й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самі вуха була в воді.

Мотуз нап’явсь, але той, на льоду, не міг тягти обох разом: і людину, й коня. Він крикнув:

— Берися сам!

Богдан тримавсь правою рукою, лівою ж гріб і линву з конячої голови не скидав.

Жеребець, відчувши допомогу, заборсавсь із останніх сил — і таки витяг себе з-під крижини. Богдан відчував, як м’язи дубіють, але, підтягтись на міцно напнутій линві, таки виліз на крижину й заходився ламати її вагою власного тіла. Ламав і підтягався далі, й кінь, обвішаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.

Скільки часу минуло — Богдан не знав і не думав про се, й коли відчув під ногами пісок, не мав ні сили, ні бажання рухатися далі.

— Ху!.. — сказав хлопець у кожусі — то був молодий отрок, худорлявий і чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятівника, тоді повернув голову до коня. Коневі очі були з пристуленими повіками, й ся його несилість і приреченість вивела комонника зі стану смертельної втоми. Він раптом тріпнув головою й усім тілом, тріпнув не по-людському, а так, як роблять коні або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:

— Хто єси?

— Адаміс, — відповів хлопчина.

— Роб?

Отрок згідливо кивнув головою.

— Грек. А ти сідай, княже, верхи, сідай, сідай!

Богдан важко сів на коня.

— Ось! — хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князеві на мокру як хлющ одіж. — А я так, я бігти-йму.

Він швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кінь і не зрушив, стояв, знесилено повісивши голову додолу. Тоді Адаміс розмахнувся линвою й уперіщив його по мокрому крупі. Кінь ступив кілька кроків і знову став. Адаміс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оціпеніння, закивала головою й побігла підтюпцем. Хлопець не відставав і, коли кінь уповільнював ходу, знову бив його линвою по крупі й по ногах:

— Іо!.. Іо!..

Богдана тіпало, й він ледве тримався в слизькому сідлі й нічого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарниці…

Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищі два тижні — після крижаної купелі в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидів ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.