— А далій не вб’єш, — проказав коваль.

— Пощо?

— Бо далі треба вдвох.

Людота зітхнув.

— Скілько ж віншує тобі князь по мечі? Гривну?

— Ні.

— А скілько ж? Дві?!

— Ніскільки.

— Пощо?

Людота сів на високому порозі кувачниці й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався від нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, ніж уразила б Перунова громовиця в стичні.

— Їв землю-м Гатилові здобути йому Юрів меч.

— Юрів?!

Ковальчук знову зітхнув.

— Де ж би-с узяв?

— Не відаю. Осей хіба, — він кивнув на залізило в ковалевих руках.,

— І землю-с їв…

— Землю…

Стоян поклав мечище додолу й сів коло Людоти на вискіпаному порозі. Се вже було не до сміху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.

— Й кождого дні куєш?

— Кождого… коли воля є.

Вони знову помовчали, тоді Стоян запитав:

— Де чув єси про… Юрів меч?

— Я-м уже вам рік…

— А-а… — Тоді мало не крикнув: — Невіглас єси!

— Пощо?..

— Бо меч усепобідному Юрові кував сам… Соварог! Зумів єси? Той меч един у цілому світі й другому не бувати!

— Висвячу…

— Як висвятиш?

— У крові непорочної діви.

— Збезумів єси! — вигукнув коваль і плюнув тричі поперед себе й тричі за ліве плече. Тоді наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навіть не попрощавшись.

Людота ще трохи посидів, далі важко звівся на ноги, підняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилі. Роздмухавши, встромив туди меч і запрацював мотузяним важелем. На душі було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм іменем.

Вістря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот біля самого заліза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано піддавався, та Людота грів його знову й знову брався за молот, бо іншого виходу не було.

Так він працював темними вечорами цілий костричник і цілий листопад, а в сніжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом із своїм старійшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб’я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стріл.

Усе те йшло в сільську кліть, а там інші смерди єднали залізо й дерево, бо ніхто ще не знав, як далеко зайшли степові орди й чим кінчиться їхнє ополчення.

Воно ж кінчилося дуже дивно, й про се потім гомоніла вся Русь, і Сіврщина, й Дерева, й Луг…

Знову закоторилось на Русі. То той, то інший князь чи велій болярин відмовлявся коритись Рогволодовій руці й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собі, ми ж єсмо самі по собі, й не жди од нас можів ратних!»

І коли на стольний город Витичів пішли степовики. Великий князь опинився таки сам зі своїми п’ятьма стами комонних і піших. Рогволод знову вирядив гайдарів до всіх земель, але володарі зустрічали його слів медами й пивом і з тим і проводжали, бо вже було відомо, як повівся Рогволод із київським князем Богданом Гатилом.

Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кіньми та волами всі пагорби навколо Витичева, всі доли й видолки, й чистий нетолочний сніг зачорнів од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхні мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русі й скільки воїв стереже засіки городу стольного. Та се невідання не могло тривати до безвіч. Одного дня їм усе стане відомо, й вони полізуть до стольниці через застави й гостроколі дубові стіни.

Й Рогволод вирішив послати в стан обложців двох можів своїх. Можі знайшли в теплій полотці найстарійшого зверхника й спитали:

— Пощо прийшли єсте? 1 — В дань, — відповів яський кан. . — Дань ми беремо з вас.

— Досі брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.

Сли повернулися до князя й розповіли йому, що чули. Володець городу стольного думав три дні й на четвертий вирішив одкупитися від степовиків даниною. Він вигріб усе срібло й усе золото зі своєї скітниці, повиганяв з обор воли й корови, зі стаєнь випустив коні, й щойно зазорилося на світ, одчинив городські ворота. Попереду можі несли золотий і срібний скіт, і скору дорогу, й віск, і скору гов’ядну, далі посунули череди корів і волів і табуни коней, а по всіх ішли, скуті ланцюгами попарно, молоді роби й робині.

— Великий князь витичівський Рогволод сле вам сі дари малі й молить о мир, — сказали княжі можі, здивовано зозираючись.

— Так буде, — відповів степовий зверхник. — До літа Прийдемо ще в дань.

Степовики вже сиділи в сідлах, немов тільки й чекали на Рогволодові дарунки, щоб рушити.

Рогволод же зорив у ворожий стан і не вірив своїм старечим очам. Коли розвіялася темрява й зійшло сонце, — й горби, й доли, й видоли навколо були білі й порожні, й тільки супроти, край Соляного шляху, рябіли його череди, й табуни, й вервечки робів, а степовиків лишилася жменька — лише ті, що приймали дань.