Десь під вечір йому кинули смажену баранячу ногу й міх із водою.

Так потяглися день за днем, ніхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лік дням. Інколи крізь товсті колоди стін до нього долинали глухі голоси, та слів не можна було розібрати, й Богдан думав свою нескінченну думу. Знову кумири розгнівалися на нього, й тут сам винен і нема чого перекидати свою завину на когось.

Нагорі ж тим часом було не так спокійно й тихо, як здавалося київському князеві. За сей місяць, що він пролежав у порубі, сталося багато дечого. Звідти, де сідає на ніч сонце, посунули лави лужанських сіврів. Ішли вони кільканадцять днів, зігнані готами з вітчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхідні креси, до Сіврського Дінця й Лугані, де гуляли степи, рідко заселені осілими там раніше лужанами. Та одні, хоч і без особливого вдоволення, йшли на всхід, інші ж самовільно сідали на Сіврських, Деревських і Полянських землях, пускали отари й табуни на вирські луки смердів, і подекуди межи смердами й лужанами спалахували криваві сутички.

З тим Рогволод міг би ще якось миритися, бійки виникали б і гасли поступово, та одного вечора з Нежині примчав гонець і повідомив, що лужани вбили їхнього велійого болярина й посіли город.

Великий князь витичівський зібрав майже п’ять сот раті й сполчився проти знахабнілих гостей. Але лужан у Нежині було стільки, що за першим же приступом од самих тільки стріл їхніх упала добра третина можів. Великий князь кинувся вдруге на засіки гостроколу, в одному місці навіть устиг підпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.

Вони билися з відчаєм приречених, і хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можів вони вклали під заборолом навіки, решту повернули всп’ять, і сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городі.

День і ніч оружні можі стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засікою сулиці, ніхто не вільний був ні входити, ні виходити за стіни городу. Та якогось дня Рогволод мусив відчинити свої ворота. З усього Витичівського князівства й з усіх прилеглих земель зібралися старійші. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столиці, й князь мусив упокоритися їхнім сивим бородам.

— Віче! — полинуло над вуличками й хижами, щойно старці, всі, як один, убрані в довгі полотняні сорочки, ввійшли до городу.

Рогволод висиджував у горішній світлиці хорому, та те страшне для нього слово лунало вже відверто й вільно, й він мусив вийти на ґанок.

— Пощо речете за віче? — глухим старечим голосом поспитав він.

— Віче!

— Ві-че-е!..

Зоддалік стояли й Рогволодові, й болярські можі, та князь бачив, що сьогодні годі шукати підкори собі й серед них.

Наперед вийшов дідо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, він тихо поспитав, і всі почули, бо враз настала мертва мовчанка:

— Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нині лужани вже сидять і в Нежині, й у Чорнобилі, й до Чернегового підступають, і за Дніпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?

Рогволод сутулився перед вічем простоволосий, і сухий квітневий вітер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то ліз просто в вічі, й старий князь роздриженою від хвилювання рукою вкладав його за вухо.

— Намислив єсмь чолом бити до вас і ваших тисяцьких. Сполчайте смердів!

— Смердів захтів єси?! Мало можів твоїх? І так у кождному селі й у кождній вирі годуємо тобі по можеві!

Се гукав хтось із-поміж молодших, і Рогволод з надією вичікував, що ректиме дідо Славута. Старець же суворо спитав:

— Де можі годовані?

Князь мовчав, і з гурту знову заволали:

— Наклали головами під Нежинню!

— Й инчі накладуть!

— А спроти кого?

— Не тямиш, княже, то передай меча в инчі руки!

Рогволода мов бичем по виді шмагонули.

— Хто то рече? — не тямлячи себе від люті, гримнув старий князь і занишпорив очима по натовпі. — Сховавсь єси? — з надією кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд із під макотер обтятим чорним чубом.

— Я речу! — сказав він. То був усім відомий коваль з Городища Стоян. — Я речу, Рогволоде.

— Пощо речеш так, ковалю? — вже примирливіше спитав князь витичівський. — Мені старці сі меч у руку дали, не ти. Хай вони й…

— Що маєш повідати? — не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дідо Славута.

Коваль Стоян зійшов на теремний ґанок і земно вклонився вічеві.

— Нехай Великий князь повість нам, де потупив київського князя Богдана.

Віче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалеві все відомо, й ураз мовби зів’яв і згорбився.

— Де є Гатило?

— Де є князь київський?

— Де є? Нехай повість!

Дідо Славута суворо підохотив:

— Речи вічеві, княже!

Рогволод сердито кинув:

— У порубі сидить! То є своєволець і которун. Він умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього дні княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!