Приїхав і тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тішився, що його донька Русана дарує князеві тільки чад можеського шибу. Добре випивши, він перекрикував усю весільбу:

— А речи, княже: ліпа моя кров?

Богдан удоволено кивав головою й пив, і хоч настояні меди не брали його, та настрій мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двічі підряд народити — неабияка достойність, Києвому городові треба можів ратних, сміливих, і про се князь говорив того вечора не раз і не двічі.

Годой не був п’яний, бо пив мало, вів здалеку й ніколи не закінчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощі, й се теж додавало настрою.

— Греки не познають нашу звитягу.

— Вони дають Великому князеві дань.

— То не з шани, княже. Лиш убояться мечів наших.

— Слава й за те.

— Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм…

— Язичниками?

Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.

— Я ніколи не начеплю своєму синові хреста на шию, — розгадавши, куди верне Годой, усміхнувся київський князь.

Годой похилив голову й теж усміхнувся.

— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхніх кумирів.

— Бог єдин є, княже, — нагадав луганський гість, але в душі поцінував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирів».

— Ти чув єси про… Юрів меч?

Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу відповів; у світлиці було гамірно, задушно й півтемно, горіла тільки свіча біля них та смоляна скіпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упіймати вираз Богданових очей, але не зміг і відповів зовсім не те, про що його питано:

— Тепер найможнішим оружжям є…

Богдан докинув:

— Я відаю, про що маєш хіть казати: хрест?

— Хрест, — потвердив Годой. — Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пізно. А… меча Юрового… не згадуй. Він приносить котору.

— Меч Юра — то є оружжя супроти котори, — впевнено заперечив Богдан.

— Він видавався й твоєму прадідові не до руки.

— Прадідо мій звольнив Русь, і Сіверу, й Дерева з-під готів. І лужан звольнив.

Поки Годой міркував, Богдан заговорив про геть інше.

— Не мислив єси, пощо грецькі князі та боляри в такій моці суть?

— У якій моці?

— Скоти багато ймають.

— Не відаю.

— А я відаю. Бо вельми багато робів імуть.

— Не знаю. Ти був єси в греках…

— Був і многе єсмь видів. Багато ймають скоти. А ми смо дужчі за них.

— Дужчі?

— Дужчі смо, бо їхні роби й челядники втікають од них і біжать до нас. Роб скільки тягне? Десять гривен? Наші роби висиджують на десять гривен — і вільні. Я садю його на землю, й він оре її, бо він уже є смерд. А грецькі роби? Роби суть — робами будуть і до скону. А з роба — скільки єси вбив, стільки й в’їхав. Чи так є?

— Так… — невпевнено відповів Годой, ще не розуміючи Богдана до кінця.

— Дожиємо, що в греків не зостанеться робів — повтікають. А хто грекам ріллю орати-йме?

— Княже, — заперечив Годой. — Христос рече: всяка волость від бога. Прийми хрест на груди — й смерд, і роб, і челядник твердити-йме: князь від бога.

— Віруєш?

— Вірую, — твердо відповів Годой.

Богдан замислився, бо над таким варто було й справді подумати.

— Усякий чоловік є роб божий. Так рече ваш Христос?

— Так.

— А наші кумири речуть: був єси робом — робом і по смерті будеш. Був же єси вольним — і там будеш вольним. Зумів єси?

— Ні, — відказав гість, бо князь, певно, мовив про щось складніше, ніж оті слова, що ж за ними крилося, збагнути не міг. А Богдан повів далі:

— Був єси робом — робом і будеш. А як скинеш ярмо — ти вже не роб. Зумів єси? Годой повільно кивнув.

— Не зумів єси, княже. Чуй: русинові гидко робом бути. Чув казання: ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. Чув єси?

— Чув єсмь.

— Ото такий є русин. Зате він любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усіх. Ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. І поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всі ви роби — й на землі, й на небесі. Втече від князя свого роб — і радіє. Не втече — що ж, потерпить трохи: на небі всі рівні. Так і до чужинців. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, і Дажбог, і всі, в кого віруємо. То чиї кумири ліпші, га-а?!

Богдан тріумфував, бо Годой не міг відповісти на те ні слова, ні півслова. Луганський князь лише спитав:

— Умієш, княже, письма грецького?

— Вмію, — відповів той. — Один граматик показав у Константиновому городі. Пощо питаєш?

Годой тільки такнув.

— А ти вмієш?

— Ні.

Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:

— Зроби диво! Зроби диво — і я ввірую!

Усі замовкли й утупилися в князя та його гостя.

— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.

Всі заволали п’яними голосами:

— Воліємо дива!

— Дива!

— Ввіруємо!

Годой сидів як неживий — поганці знущалися з його віри.