Лосько, зирячи під ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслід. Очеретиння сухо шаруділо й виповнювало душу тремом, але вони йшли й ішли далі. Коли води стало по груди, живопліт очеретів кінчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах ніколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроці.

Серед чистого плеса видніла маленька купка чирків, але було видно, що вони перемовляються з іншими качками в очеретах. Далі брести Людота не наважувався — могли злякати дичину, і він шепнув Лоськові:

— Нумо!

Менший просилив голову в отвір коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям і нагадувала болотяну купину, збоку ж мала дві дірочки — для очей та для дихання. Він зануривсь у воду по саму шию, й на поверхні тепер лишалася тільки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собі зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в воді довго не блиматимеш, очі защемлять.

До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив під водою кожен рух товаришевої правиці. Дихати дедалі ставало важче, добре, хоч дно в сьому місці було піскувате й тверде.

Раптом, коли ступили вже кроків із п’ятдесят униз, Лосько скрикнув і пустив товаришеву руку. Людота виринув.

— Що сталося?

— Не відаю, — почувся переляканий шепіт із коротунки. — Щось мене за ногу…

Людота пірнув і швидко з’явився на поверхні, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чіпку руку нава, жовтувату й підпухлу.

— Латаття, — сказав старший хлопець і знову зануривсь у воду, виткнувши тільки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острівець очерету й не помітили нічого підозрілого.

Хлопці переступали далі. Коли до качок лишалося кроків з двадцять, уповільнили швидкість. Ішли якнайобережніше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсім близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч і пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очі.

Майже над головою в нього плавало три чирочки. Він простяг руку, схопив одного за жаб’ячі лапки й підіпхнув голівкою за пояс. Чирочок потріпався і притих. Ті, що на поверхні, певно, здивувались із раптового зникнення товариша, бо гамір ущух, навіть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тоді й за третім. Качки висіли в нього на попереку, зрідка ворушачи крильми. Та хіба то влов — три чирочки?

Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тоді роззирнувсь довкола. На глибшому видніла рухома прозора тінь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бік, допомагаючи собі однією рукою, бо другою підтримував очеретину. Він зайшов товаришеві спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв ґвалту, й торкнув його за руку. Зісподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотняній сорочці, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рівно. За поясом висів, просилений головою, чималий крижень. Іншим разом Людота, може, й посміявся б із такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах різало. Та Лосько, який добре бачив, що діється на воді, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив іти.

Ось перед очима заяскріло біле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи ніжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дійти до того місця, де їхні шляхи мусили перетнутись. Крижа він упіймав за одну ніжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледіти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив і її, тоді вода лунко залопотіла, ковальчукові забракло сил і витримки, він одштовхнувся від піскуватого дна й мимоволі натрапив рукою на щось обтічне й прудке, яке ляпало на нього бризками й відбивалось. То була третя качка, й теж крижень, він уже біг по воді й знімавсь на крила, та потрапив до рук.

Кілька часу Людота лише дихав і не міг надихатись.

Лосько вже стояв під самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись іти в хащі сам. Крім крижня, за поясом у хлопця висіло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.

— Пощо ти їх? — запитав Людота, відсапуючись.

Той лише стенув плечима.

Вони продерлися крізь різучі й дзвінкі очерети й лягли між верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопці ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь і поскидав одіж — плоскінну, мокру як хлющ сорочку й такі самі ногавиці й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собі зробив те саме, сором’язливо відвертаючись од товариша.

Потім, ледве понатягавши на себе неслухняну одіж, вони лягли проти сонця відпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопці непомітно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:

— Пізно вже вельми.

Вони вийшли й заглибилися в гай, що біг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землі їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балці діброви. Зате видно було на дальшому пагорбі гострокіл болярського Білгорода. Людота часом замислювався над тією назвою й не міг дати собі раду, хто й за що назвав той город Білим, коли гострокіл його давно почорнів, ґонтові дахи терема та хатів теж, мов змащені смолою.