Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, і в кожному вічу засіла алч і жадоба. Навіть його власні можі вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхній князь.

— Беру собі трьох морзів яських і сацьких! — проймаючись їхньою затятістю, сказав Богдан.

Потроху хміль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомін, грюкали по стільниці череп’яні келихи, цокали ножі об ягнячі маслаки, й кожен жував, і хлебтав, і перекрикував сусіду. Велій болярин Ждан недбало відтрутив великокняжого сина, впнувшись йому ліктем у черево, й перехилився до князя Богдана.

— Осе ж ходив єси по світах, був-с у греках. Як там боляри маються?

— Кожен, як йому заманеться, — неохоче відповів молодий князь: він і досі злився на Ждана за його супліку.

— Чував єсмь, що тамті боляри держуть у руках усіх смердів. Чи істина є того?

— Істина є, — буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боці столу, охоче пояснив Жданові:

— Робів одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велій болярине.

— Що дають? — наставив вухо й Великий князь.

— Що ж! Волів дають, і плуга дають, і дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.

— Геть усі? — знову спитав Рогволод.

— Декоторі.

— Воно й наш смерд на землі сидить і воли має. То й що з того? — сказав Ждан.

А Борислав заходився пояснювати:

— Наш сидить на своїй землі, й нам до тієї землі зась: вона до вири належить. А їхні боляри держуть усю землю. На тобі, смерде, клапоть й ори собі. Тоді восени мені за неї й жита, й пашениці, й проса, й усього. Так ото й є.

— А-а, — протяг Ждан. — Де ж то таке в нас ізробиш, болярине! Вже його прадід, — Ждан кивнув головою в бік Богдана, — таке брався робити, та…

— Що? — швидко спитав Богдан. — Що брався робити?

— З такого дива не буде пива, — протяг Ждан. — У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по голові, а він своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське віче мовить, так і буде. А вира чия є? — спитав Ждан. І сам-таки відповів: — їхня, смердівська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повідай мені, Богдане, що маю діяти, коли в мене п’ятдесят челядників? Далеко з ними розженешся?

Богдан мовчав. Усі вперто обминали його прадіда Велімира. Ніхто нічого не хоче казати. Він подивився в той бік, де сидів скоморох Мурин. Харя немовби чекав сієї миті й аж випростався.

— То волієш казочки, княже київський? — зло всміхнувся він.

— Іди ти зі своїми казочками! — Богданові од випитого йшла обертом голова.

— Волієте казку, боляри? — спитав Харя.

І йому недружно відповіли:

— Давай казку, давай.

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

— Були собі два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалік один од одного й не здибувалися, бо ні той, ні той сього не волів. Та одного разу таки здибались на вузькому містку: той ішов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скіритися, та ні той, ні сей не поступався: старий уже не міг подужати молодого, молодий же ще не міг зіпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сиділи отак, сиділи, тоді старий і рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тоді, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвіст, і той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всі були раді вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше раділи вівці й кози: великого лиха зазнали від нього…

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же підозріливе дивився на скомороха. Він сподівавсь іншого закінчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено відітхнув і блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

— То й до чого твоя казочка? Старі завше вмирають, на тому й світ стоїть і стояти-йме. Чи відаєш се, скомороше?

Той поставив келиха й потиху сказав, розділяючи кожне слово, ніби щоб і нетямущі могли зрозуміти:

— Я те відаю, княже. Та нерозумні вівці не відали того…

Князь і досі не помічав пастки, кинутої йому під ноги. Він простякувато спитав:

— Чого не відали вівці?

— Не відали того, що в старого зубів уже не було, а молодий мав повну пащу великих і вельми гарних та… гострих зубів.

Гості вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казці несподіваного хвостика. Всі причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.

Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стіл і просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив’яні глечниці з медом, запереступав до гайдара. Той сидів незрушно, тільки зблід і міцно стиснув ще мокрі від меду вуста, проте сидів і сидів, навіть тоді, коли Богдан повис над ним, задерши до стелі довгий лискучий меч. Але вістря меча вп’ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз і вдруге, нарешті висмикнув і застиг у незручній позі посеред брудного, залитого й заляпаного столу.