— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гроді.

Гатило прислухавсь.

— А не спитав єси ані раз, як жиється мені тутки.

Князь не відповідав. Знову якісь жіночі вереди, отже, вляжеться. Він думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичівським посадником. Велій болярин Ждан, якому вже минуло сімдесят, повернувся допіру з далекого князівства Гурарту. Князь гарменів просить о поміч руського князя супротиву персів. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Ті землі межували із волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володітиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усіма язиками, що населяють степи між Хвалинським та Руським морями, й над широкою річкою Ітиль, де сидять зараз войовничі племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з’явиться підступний перський цар, невідомо, як поведуть себе булгарські хани й чи не зоголять всхідні гряниці землі Руської або й відложаться, перескочать до персів. Хан Крум, якого булгари визнають поміж себе старійшим, клявся Гатилові на священних псах, але береженого й кумири бережуть, і се стара істина.

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримільда впівголосу провадила:

— Соромно мені жити в городі твоєму, ніби я-м безрідна сирота. То мама таки вмерла, вітця ж я-м і не виділа ніколи, але ж… братів маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завіз аж у козарську волость…

— То яку хіть маєш? — спитав Гатило.

— Посли гінця до братів моїх.

— Пощо?

— Хтіла би-м видіти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило. відвернувсь і мовив:

— Зараз ніколи мені… Маю клопоти нагальніші…

Та Гримільда не скінчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

— Тобі добре тутки… Маєш усих родаків кревних, а я-м неначе роба якась… Пощо не заслеш гінця чи гайдаря в Новий Луг до братів?

І Гатило подумав: а чому й справді не гукнути шуряків до городу Києвого? Й Гримільді буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стільки літ і не дає впокоїтися?

Він сказав:

— Речи Войславові, нехай сле гайдарів. До річки Райни за холоду можна дістатись, а назад повернуться вже навесні.

Гримільда не відповіла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Він лежав і думав про свою жону. Стільки літ і зим одтоді минуло, як привіз її сюди, в свій город вічний і в свій дім, а так до краю й не зміг зрозуміти сієї жони.

Рано-вранці Гримільда, доручивши всі справи Адамісові, послала старого тивуна гота Інгельда до велійого болярина Войслава, який замешкав у всхідньому куті городу Києвого, збудувавши собі добрий терем і перевізши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смерті Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.

Войслав не забарився, й Гримільда наказала йому:

— Сли сюди ябедника.

— Нащо?

— Писати-ймемо ябеду братам моїм — Ганові й Горватові.

— Костана в Києвому городі нема, — подумавши, сказав старий конюший.

— Сли котрогось инчого.

— Ті по-готському не знають.

— Давай абиякого. Мої брати читати не знають ні по якому.

— Русич є.

Княгиня махнула рукою. Русич — то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, ніби Гатило міг роздумати й зламати своє слово.

Ябедник і тлумач Русич прийшов із усім причандаллям: в одній руці ніс високе писалище на бронзових ніжках, у другій — згорнений трубочкою рівно вирізаний шмат вовчої сириці. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висіли йому на жовтім опоясі.

Він прилаштувався коло вікна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримільда не знала, як йому підказувати, й Русич попросив княгиню розповісти, що вона хоче. Гримільда довго пояснювала йому, нарешті ябедник спитав:

— По-грецькому чи по-руському?

Вона подумала.

— Черти по-руському.

Коли ябедник закінчив короткого листа, в якому Гримільда запрошувала старших братів у гості від свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкіра, змережена кучерявими четними різами, й глянув на княгиню:

— А печать яку?

Гримільда, повагавшись, зняла з руки свій, ще матір’ю подарований, золотий перстень із голубим камінцем і простягла ябедникові. Русич загорнув перстень у пергамен і скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.

Вість можна було послати й узавтра, бо ж понеділок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарів негайно, давши їм на дорогу по коневі й по жмені грецьких срібних нумизм на харч.

— Як вернетеся, дам ще, — сказала вона. — Чим швидше — тим більше.

Гайдарі були в нових баранячих гунях і не лякалися морозу, від якого аж ніздрі липли. Й тільки важкий день понеділок трохи бентежив їх. Вони сіли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.