Про УКРЛІТ.ORG

Меч Арея

C. 12

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (938 КБ)

Calibri

-A A A+

Товариші погнали слідом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волів, а княжич гнав і гнав коня поміж деревами, й сльози бігли-таки йому з віч. Над усе хотілося тепер Богданові додому, до матері, й він ще дужче бив коня під ребра. Образ чужої чорнобривої дівчини відсунувся кудись убік, зблякнув, розтав, і все здалося таким нікчемним і не вартісним, — дурні бойовиська, що він їх заварив, і втеча в греки, й усе на світі, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матері до м’яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссі.

 

В ЛІТО 413-е

Новий конунг візіготів аквітанських Валлій, боячись дужих сусід своїх венедів, надумавсь утікати до Африки. Посадивши все плем’я на плоти, човни та ладді, він рушив у відкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волості. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегів. Убачивши в сьому волю Неба, Валлій відмовивсь од свого наміру.

 

В ЛІТО 414-е

При дворі царгородському закоторилося: всю волость правління перебрала на себе Пульхерія, молода сестра малолітнього імператора Теодосія. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворі монастирський лад.

 

В ЛІТО 415-е

Перський цар Єздегерд, переступивши слово, дане покійному імператорові Аркадію, став посягати знову на Вірменію. Замість законного княжича, він посадив на вірменський стіл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два літа, й ніхто не міг подолати.

 

В ЛІТО 416-е

В царі-городі Константинополі стали купувати й продавати чини всякі державні, й хто мав золота більше, той вище сягав, і почало беззаконня всіляке творитися в усіх службах.

 

В ЛІТО 417-е

Валлій, конунг візиготів аквітанських, зібрав усе полчення своє й повів таку мову: «Непереможні готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, від далекої полуночі до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собі своїм оружжям. Ніщо не спиняло вашого врочого ходу: ні землі, ні студінь, ні жар, ні гори, ні ріки, ні хижі звірі, ні навіть велелюдні хоробрі племена. Та ось що ми бачимо сьогодні: венеди, галли й словіни посміли нападати на нас із тилу, тоді як римляни загрожують у чоло. . Від вас, хоробрі можі залежитеся тепер, на кого з них підіймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вірю — вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не ліпше обрати вам ворога, достойного вас?»

Але візіготи так і не зважились сполчитись проти західніх слов’ян.

 

В ЛІТО 418-е

Закоторилася прями земля слов’ян іспанських: венеди повставали проти галлів, галли йшли супротиву словін, а словіни нападали й на тих і на сих, і велії стогони стояли докруги, і брат ішов на брата й криваві ріки потекли межами.

 

В ЛІТО 419-е

Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного імператорові Гонорію, готський конунг Валлій оманою полонив одного з жупанів вінедських, ім’ям Предівой, і послав його в Рим, нібито як ратний і взяток на полі бороні. В Римі почалися радісні свята. Гонорія вшанували героєм і побідником словін, галлів та венедів. Конунг Валлій також був уславлений переможцем, хоч і не схрещував оружжя зі слов’янами іспанськими.

 

В ЛІТО 420-е

Пруги[4] велії найшли на землю Руську від Галлії Карпатської до самого Дніпра, й на землю Деревську, й на Сіврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих і всхідніх, і забрала многі животи.

Того ж літа переставився перський цар Єздегерд, і зітхнули греки й грузини іберійські, й тепер вірмен опосіли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материній утробі, кленучи Теодосія та Пульхерію.

 

В ЛІТО 421-е

Над царем-городом Константиновим зійшла зоря вітлеємська, показуючи опахалом на край полунічний, і вбоялися греки, й рікли, що зла слід сподіватися з тих країв. І стояла зоря сім ночей, і вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої від гунів[5], і готів, і від інших варварів, і стали брати їх не як спокон вік старих, разом із вождями та воєводами, а вокрім, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стіни константинопольські літа божого 400-го, коли на небі такоже стояла опахата зоря.

 

В ЛІТО 422-е

Місяця квітного

Був знову квітний, і знову так само тепло й весело починалася весна, та відтоді минуло десять літ, багато чого змінилося й у житті, й у природі, й поміж людей, одні народились, інші переселилися в потойбічний світ, у незнану країну предків. Богдан упізнавав і не впізнавав свій рідний маленький Київ город, і єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.

Батько пішов у зелений ірій пращурів. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землі Київської й повноміжним осподарем усіх її ланів, і річок, і лісів, і гір, і всього, що в них було живого й мертвого.

Звістку про вітцеву смерть принесли йому купці-гречники аж у самий царів город Константинополь, де Богдан прослужив дев’ять років у варварських тагмах імператора, досконало вивчивши всю військову технітарію ромеїв, усі їхні хитрощі й стратегії, заживши собі слави невразимого й непереможного скіфа, бо ніхто, вийшовши йому супротиву, не зміг ще викрутитись од його меча, ножа, сулиці або кия.

 
 
вгору