Теодорік теж добре се розумів і ще з більшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребці й закликав синів божого народу сміливіше бити й гунів, і їхніх проклятих робів, зрадників Ардаріка, Тодомира, Видимира та Велімира.

Кілька сотень Ардарікових стояло підковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готів стрілами. Готи з-од задніх лав відповідали лучникам, і над головами в ратників носилися хмари стріл. Богдан одійшов убік. Тут стояти було просто безглуздо, кожної миті могла влучити дика стріла, він же мусив подивитись, що діється там, на протилежному, західному краї боронного поля, коло римлян.

Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутінки, й Гатило не міг нічого розгледіти. Він зострожив коня в той бік, де стояв гурт князів та воєвод, що керували боєм. Звідси було видно ввесь правий край готів. Трохи збоку від князів, сажнів за двадцять, стояв якийсь немолодий між і кидав у готів каміння порощею. Гатило під’їхав туди й упізнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.

— Де він є?! — крикнув Шумилові Богдан, але дев’яносторічний дід мовби й не чув. Він поволі брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощі, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала між готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.

— Де є?! — вдруге крикнув Гатило, та старий тільки скосував на нього чорними очима з-під білих кошлатих брів. Шапка його лежала на камінні, й оселедець, довгий та білий, сіпався й падав дідуганові в обличчя за кожним кидком порощі.

— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, — похмуро мовив старий косак, і Гатилові стислося серце від лихого передчуття. Він штрикнув жеребця острогами попід ребра, аж той сердито заіржав, і подався туди, де, на його думку, міг бути син Юрій. Але коло гурту князів його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатилові:

— Вишата пішов yсn’ять!!

Над боронним полем починало смеркатись, і Богдан напружено взирався туди, звідки лунали крики далекого бою.

— Ардаріку — гукнув він до вождя остроготів, той почув його й примчав. — Веди своїх по мені!

— А тут?! — здивувався германець.

— Веди, речу! А ти, — Гатило звернувся до Годоя, — вдержуй, допоки моці матиймеш. А потому — через річку всп’ять поза отим гаєм! — він показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавія Еція. — Поза тванню між великою й меншою горою. Я буду там!

І погнав у сутінках до далекого гаю, куди зникле римські легіони, переслідуючи русів.

Коли Богдан прискакав, легіони вже встигли бродом перейти річечку й між чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п’яти. Русичі, певно, не чинили опору, бо не чути було ні ляскоту мечів, ні звичних для бою криків. Богдан почекав, доки підійдуть Ардарікові дружини, й разом із ним перебрів на той бік річки.

— Пішаків виведи на гору, комонні нехай стоять тут, у долині під драговищем, — наказав Гатило германському ватажкові.

— Що єси замислив? — збентеживсь Ардарік.

— Видіти-ймеш, — одповів Гатило.

Ардарік переказав його веління котромусь воєводі, й той побіг до ратників. Гатило знав, про що зараз думає Ардарік, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойові крики «Сла-а-а-вва-а-а!..» Чи вдасться ж Богданові його план, яким він хотів спростувати віщування вчорашніх ворожбитів? Над пагорбом уже було майже поночі, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там діється. В болоті, повирізавши для дихання рурки з очерету, сиділо кілька піших сотень чернегівського князя Божівоя. Коли римляни, переслідуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.

Узявши з собою Ардаріка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовірне. Розгублені легіони втратили лад і змішалися з руськими ратниками, а се було найгірше, чого міг сподіватись навіть такий досвідчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях між, як вождь римських залізних легіонів Флавій Ецій.

Валка точилася тепер на всій десятигонній долині між двома горбами, й Ецій не міг ні зібрати розсипані легіони, ні навіть скликати легатів та квесторів, бо й сурмач кудись пропав — чи ліг, підтятий гунською сулицею, чи, може, й утік.

Ецій бився куцим мечем поряд з десятком ветеранів своєї преторської когорти й помалу прокладав собі дорогу вперед, хоч і не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легіони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись із кільця, в яке його взяли були ворожі мечники, він повів п’ятьох, уже тільки п’ятьох, туди, де стояв найдужчий гамір. Але червнева ніч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужі. Ецій дослухався мови — се лишалось єдиним дороговказом, а римські легіонери віддавен одзначалися красномовством у брутальній лайці. Він спробував передолати їх голосом, та його вже ніхто не чув або й не слухав. Старому полководцеві огидно тремтіли коліна. Він дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобі п’ятдесят шість і ти цілий день витримав отаку боронь, то рука вже відмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавій Ецій, а навіть Флавій Валентинівн.