Отець Василь зробив ще один крок вперед і раптом сказав, несподівано для себе, по–українськи:

— Доброго вечора, пані Наталю.

4.

Петро Бойчук не розпитував отця Василя про розмову з Порецькою. Він знав, що тепер настав час діяти священику, і зосередився на спогляданні за відпочиваючими. Через два дні після їх прибуття з Подебрад у санаторії залишилося не більше десяти чоловік. Бойчук, поміркувавши, дійшов висновку, що серед них навряд чи є агенти ГПУ чи Дефензиви, і вирішив трохи відпочити. Тепер він цілими днями сидів на балконі, потягуючи червоне вино, і милувався лісовою природою. Тим більше, що з балкону було дуже добре спостерігати за отцем Василем, який щодня проходжався з Наталею по санаторійних доріжках.

На третій день Бойчук наважився запитати в отця Василя про Наталю. Священик довго дивився кудись над головою галичанина, потім сказав:

— Ця дівчина пережила дуже багато, набагато більше, ніж може витримати жінка. Вона дуже боїться. Я думаю, що найбільше вона боїться самої себе або скоріше зловісної сили, яка живе в ній. Наталя не пам’ятає, що сталося з нею, але впевнена, що тих трьох вбила саме ця сила. Вона зізналася, що іноді немов провалюється у світ, сповнений потойбічного жаху.

— Що далі, панотче?

Отець Василь потиснув плечима:

— Боюся, що пані Наталя опинилася на межі двох світів. Вона не знає, де знаходиться Бог, але боїться, що сатана живе саме в ній. Сподіваюсь, що Наталя знаходить спокій у бесідах зі мною і вірить, що я зможу допомогти їй.

— А ви можете?

— Час, потрібен час.

— Боюся, що якраз часу в нас і немає.

— Чому?

Петро Бойчук мовчки подивився крізь скло бокалу на червоне сідаюче сонце.

* * *

Вранці до санаторію прибули вісім відпочиваючих із Італії. Як і годиться італійцям, вони були галасливі, чорняві і швидкі. За півгодини вони встигли перетворити санаторій на невеличке італійське містечко. Отець Василь взагалі вирішив, що їх не менше трьох десятків, а Бойчук з жалем згадував минулі тихі дні. Головою групи був елегантний пан на ім’я Анжело. Італійці співали, пили вино, грали в теніс, влаштовували пікніки, словом, поводили себе як належить італійцям. Анжело встигав всюди, і вже через пару годин після прибуття він встиг заприятелювати з усіма.

Бойчук, всупереч своїй звичайній комунікабельності, досить стримано поставився до знайомства з італійцями. На другий день споглядання за новоприбулими він відчув неспокій, і чим більше споглядав з балкону на їх веселу метушню, тим невідступніше почуття неспокою переростало в занепокоєння, а потім і в тривогу.

Нарешті він зрозумів причину своєї стурбованості: йому здалося, що за хаотичним пересуванням італійців по санаторію криється залізна послідовність і логіка. Щоб переконатися в цьому, Бойчук вирішив зосередити увагу тільки на доріжці, яка вела з санаторію до міста. Звіряючись з годинником, він вирахував, що один і той же італієць проходить по ній з сачком для ловлі метеликів через кожні двадцять хвилин (навряд чи там було найбільше скупчення метеликів), тенісисти приходять грати теж через чіткі відтинки часу (навіть в години найдужчої спеки), а співи лунали з галявини, яка знаходилася на протилежному кінці санаторійної зони, в місці, де було повно комах.

Бойчук спустився до регістратури і попросив журнал прибуття відпочиваючих, пояснивши, що шукає свого знайомого. З’ясувалося, що італійці рівномірно розселилися по двоє на кожному поверсі будинку. Він нічого не сказав отцю Василю і зранку продовжив спостереження. Всі напрями руху італійців повторилися, тільки змінилися люди. Бойчук дістав план санаторію і накреслив місця постійного перебування італійців і траєкторії їх пересування. Обличчя його пополотніло — виходило, що новоприбулі надзвичайно професійно перекрили всі підходи до санаторію і взяли під свій контроль весь будинок, де жили відпочиваючі. Особливо його занепокоїло те, що де б не з’являлася Наталя з отцем Василем на прогулянках, поблизу відразу виникала пара балакучих італійців.

Після обіду Бойчук вийшов на вулицю. Майже відразу біля нього опинився пан Анжело. Обережно витираючи спітнілий лоб, італієць привітно запитав по–німецьки з сильним італійським акцентом:

— Ви поляк ?

— Так.

— Дуже цікаво, я ніколи не був у Польщі.

— А я ніколи не був у Римі, але дуже багато читав про "Вічне місто".

— О так, Рим — найкраще місце у світі!

— Цікаво, чи ще досі стоїть на Віа д’Аннуціо пам’ятник Великому походу на Рим.

— Так, звичайно!

Бойчук ввічливо подивився на годинник, попрощався і повернувся на балкон. Через годину до нього завітав отець Василь. Галичанин не став приховувати своєї стурбованості:

— Думаю, панотче, що нам треба готуватися до евакуації.

— ?

— Новоприбулі такі ж італійці, як ми з вами японці. Хоча боюся, що накивати п’ятами звідси буде тяжче, ніж з Берези — Картузької.

— Що їм потрібно?

— Думаю, що пані Порецька.