Але треба сказати, що у бідолашного Карпа рідний брат був — Петро. Той, про таку біду зачувши, на гайдуків з довбнею кинувся, але з потрощеними ребрами у льосі й опинився. Та недаремно в його жилах козацька кров вирувала. Зламав вночі горлянку гайдуку і втік.
Пройшов рік, другий, пан Мартин дітей своїх до єзуїтського колегіуму відправив. Поспільство, як завелося, на монастир та маєток спини гнуло.
А часи знов неспокійні були. На Лівобережжі Гетьманщина конала, Річ Посполиту ясна шляхта мордувала, на Правобережжі та Волині гайдамацькі ватаги часто-густо вешталися і маєтки та жидівські містечка шарпали. І от пішов по наших краях розголос про несамовитого гайдамацького отамана Різуна. Гайдамаки, звісна справа, не дуже жалісні були, але той Різун і їх перевершив.
Як Коліївщина зайнялася, то ляхам та орендарям не солодко прийшлося. Пан Мартин від помсти козацької рятуючись, зі своїм добром за кам’яні мури монастирські заховався, а пахолкам і гайдукам наказав до зброї взятися. Що тоді було! З усього краю вельможне панство та містечкові жиди за монастирські мури разом з родинами потягнулися, тим більше, що саме лютий Різун насувався. Незабаром з’явився і він сам зі своїм товариством на шляху біля села. Громада з хлібом-сіллю вийшла їм навстріч, а дехто вже сокири й коси нагострив маєток та монастир руйнувати та добром панським живитися. Сидить отаман Різун на баскому коні, люльку тягне, за чересом пістоль, при боці шабля в діамантах, — видко, що заможний панок її колись тягав, за ним верхи дві сотні його шибайголів очима блимають. Тут якась жінка як заверещить — Божечку рідний, — це ж Петро Скиба! Тільки тоді отаман люльку витягнув та як гаркне: — А що, гаспидові душі, забули, як брата мого рідного під панські пси заганяли! Свиснув він пекельно — і його хлопці з нагаями, гикаючи на селян насіли. Поки ті, мов зайці, між ними крутилися, отаман Різун, чи то Петро Скиба, свою люльку об стріху вибив. Село, як копиця, спалахнуло, а Різун з ватагою до монастиря мов вітер майнув. Погукали, погукали там мушкети, і раптом такий галас зчинився, як гайдамаки до монастиря вдерлись, що селяни кинули свої хати і заціпеніли. Скільки часу там у монастирі під гайдамацькими ножами конаючи нелюдськи кричали, стільки і простояли посполиті, з жахом тії стогони та репетування слухаючи.
Село, звісна річ, дотла згоріло. А вночі над монастирем заграва на півнеба знялася. Вже високо сонце стояло, як на шляху з монастиря гайдамаки з’явилися. Селяни край дороги, шапки знявши, стояли, а гайдамаки повз них неспішно проїхали — тільки курява завіялась.
Довго ще ніхто з громади до монастиря відправитися не наважувався, а як війт з писарем там побували перші, то три дні оковиту мовчки пили, а на четвертий день мовили про ставок, небіжчиками запруджений, та згарище з попаленими мерцями.
Отак жахно Петро Скиба за свого брата душу відвів. Ну а як Москва коліїв погромила, прийшла до села чутка, що отамана Різуна разом з Іваном Гонтою отой клятий генерал Кречетніков ляхам видав, і прийняв Павло Скиба у святій Кодні смерть люту, жодним стогоном шляхту та жидів не звеселивши.
Ще через рік повернулася Гелена — як ходила, то очі виплакані не здіймала, одяг чорний жалібний носила, все Богу молилася. Селяни тоді вже кістки людські біля руїн монастирських поховали. Гелена наказала каплицю біля цвинтаря звести й там до смерті своєї молилася та плакала — і за батька, і за Карпа, і за панотця, і за Павла, і за всіх, жахну смерть прийнявших. Далі вже сини пана Мартина з Варшави повернулися і за господарство взялися. А на руїни монастирські, та до тієї страшної діброви, прозваної "Чернецьким лісом", ходити люди боялися через перекази моторошні, але про них інша мова буде".
16 Щоденник (продовження)
20 травня. Переписав легенду про "Чернецький ліс" і відправив у Берлін професору. Відчуваю, як минуле мого роду поступово приваблює мене, історія цього краю іноді здається безкінечною прірвою, яка втягує в себе і примушує підкорятися своїм законам будь-кого, хто має до неї будь-яке відношення.
Здоровий глузд підказує одне: тікай звідси, тікай туди, де цивілізація і культура змогли перетворити минуле на музейний експонат, відірваний від університетів і теорій, повсякденного життя і ландшафту, туди, де за провини предків не розплачуються безкінечні покоління нащадків. І в той же час думка про те, що насправді жодна цивілізація не звільнила людину від влади минулого, робить життя нестерпним.
Вранці я знову верхи мандрував в околицях маєтку. Несподівано зрозумів, що прямую конем до садиби старого Порецького. Зустрів він мене дуже гостинно. Вдалося ближче познайомитися з його онучкою. Наталена виявилася не такою вже й хутірською дикункою. Вона вчиться у київській гімназії (навіть не польській), і має досить гострий розум. Якщо додати, що її зовнішність поєднує в собі свіжість і первісну чарівність місцевої природи, то можна зрозуміти моє захоплення. У нас вже є своя таємниця — збираємося разом побувати на місці колишнього монастиря.