Гостя і біля журнального столика сіла ближче до Кузьми — лікоть у лікоть.

— Ви от звикли до кави, — сказала Віруня, — а в нас рідко хто вживає.

— Може, не смакує? — спитала Тамара. — Беріть торт.

— Нічого, дякую.

— Божественний напій, — проголосив Кузьма, — тільки я більше полюбляю чорну.

Обличчя йому порожевіло, голос зміцнів. «Одужує просто на очах, — раділа і дивувалась Тамара. — Та і я почуваюсь якось бадьоріше. От Віруня! Але як би перевірити? Який тут можна провести експеримент?»

Поставивши недопиту каву, Тамара пішла до спальні і повернулася з елегантним японським транзистором.

— Ви любите музику, Віруньо?

Гостя кивнула головою:

— Люблю. А як заспіває Черкаський хор…

Тамара ввімкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.

Незабаром крізь шум і тріск просочилась ніжна мелодія — певне, скрипка і віолончель.

— Подобається? — спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.

— Чудово! — просяяла Віруня.

Тамара підсунула транзистор ближче до неї, і звук помітно посилився. Через деякий час відсунула — музика почала стихати, знову поставила ближче — ніби замінила батареї. Сумніву не було: Віруня підсилює звук, та ще й як! «Біополе цієї жінки, — думала Тамара, поглядаючи на гостю, — має електромагнітні характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторії. Цікаве, дуже цікаве явище!»

— Ой, засиділась я у вас! — Віра аж руками сплеснула. — Оце так. Мене ж люди ждуть!

— Та встигнете, — почала заспокоювати Тамара. — Я не знаю, як і дякувати вам, Віруньо. — Вхопила сумку, що лежала на кріслі, вийняла купюру в двадцять п’ять карбованців і простягла ошелешеній жінці.

— Та що ви? З якої речі? — вигукнула Віруня. — Хіба за те, що погрілася в теплій хаті та попила кави? Ні, ні, не візьму.

Кузьма Пробус налив собі ще чашечку кави і, попиваючи, мовчки спостерігав цю трохи комічну сценку: одна тицяє гроші, а друга відштовхує її руку і задкує до дверей.

— Бувайте здорові, — гукнула Віруня з порога. — І щоб більше не хворіли!

— Постараюсь, — відповів Кузьма, сидячи біля столика. Нарешті клацнув замок, повернулась Тамара. — Ну, що — взяла? — спитав, доїдаючи кусень торта.

— Ні, ось цей четвертак, — Тамара кинула купюру на столик.

— В такому разі, хай буде мені, — криво усміхнувшись, Кузьма простяг руку і накрив папірця долонею. — Наївнячка, хто ж відмовляється від грошей?

— Може, й наївнячка, — обізвалась Тамара, дивлячись, як чоловік ховає гроші до кишені, — але ж ти не чхаєш і, бачу, взагалі почуваєшся добре.

— Що ж тут дивного? — знизав плечима Кузьма. — Я ж стільки ліків наковтався!

— Ну, цього ти вже не кажи, — Тамара почала збирати посуд на тацю. — Якби не Віруня… У мене таке враження, що ця Віра-Віруня розносить… інфекцію здоров’я!

— Оце сказала — ха-ха! Інфекція здоров’я!

Тамара понесла тацю з посудом на кухню, а він усе ще сміявся, заглушуючи транзистор.

III

У листопаді Київ облягли холодні тумани. Тополі ще не скинули зеленого вбрання, а з глибин темного неба падав мокрий сніг. Під ногами чвакало, пронизлива вологість пробиралась під легке Тамарине пальто. Жінка щулилась від холоду, раз у раз поправляла рожевий шарфик, бо здавалось, що він сповзає і оголює шию. Ну, та нічого, дома вона вже зігріється, цього вечора вони нікуди не підуть — куди по такій погоді? Кузьма подзвонив: затримається ненадовго, одержить гонорар та заскочить у гастроном. Говорив бадьоро, мабуть, добре заплатили — цікавий же матеріал про Віруню! Ти, сказав, поки прочитаєш статтю, я й повернуся. А що б його на вечерю?.. Про таку людину, як Віруня, і вона б написала. Рідкісна, виняткова, і Кузьму оздоровила… Так, саме це слово тут підходить — оздоровила. Бо яке лікування? Посиділа, усміхнулась…

У квартирі було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кімнати, одразу ж побачила на столі журнал. Нетерпляче вхопила цупку книжку, вмостилася з ногами в кріслі, почала гортати, але прізвища свого Кузьми ніяк не могла знайти. Перебігла очима зміст, — Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки і тоді натрапила — «Гримаси знахарства», її наче окропом ошпарило. Невже про Віру? Підписано: К.Любимов. Сховався за псевдонімом… Гримаси, значить… Віра — знахарка… Ну, ну… Любимов…

Знайшла статтю, пробігла кілька рядків і одразу відчула, як паленіє від сорому обличчя. Обурення заважало читати, думки плуталися, і годі було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, і — не могла. Рука сіпнулася — пожбурити б геть те чтиво, але якась злостива цікавість не давала відірвати очей від чорних літер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче від болю, прикушувала нижню губу, однак продовжувала читати. Оце так Любимов! Більше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми… І як же так можна? Вочевидячки… Фанатизм навиворіт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совість? Де ж його совість?

Завжди така врівноважена і стримана, зараз Тамара кипіла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крісла, боса забігала по кімнаті, як пантера в клітці. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиленому до простінка між вікнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалині — густий фіолет. Засмаглі тіла чоловіків, жінок, дітей. На передньому плані — вони з Кузьмою. На ньому чорні плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплі води, руки в боки… Було, було! Минуло безповоротно…

Шарпнула зі стіни той зафіксований на папері золотий день, — на килим полетіло біле ошмаття. Ще одне фото під склом — він приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зірвала і кинула на підлогу. Губи її тремтіли, вії кліпали, їй хотілося заплакати від люті, але сліз не було. Згадала Віру, її ласкаве обличчя і поступово вгамувалася. Зітхнувши, провела долонею по чолу і пішла до спальні. Картала себе за нервовий зрив. Ну хіба ж так можна? От Віра так би не повелася. Треба гасити в собі негативні емоції… Гасити… Це легко сказати… Ех, Пробус…

Десь, може, через годину з’явився і він. Лунко клацнув замок, ще раз — уже зсередини, потім почулося шаркання черевиків об килимок. Тамара не виглянула, і завчена посмішка сповзла з його лиця.

— Угадай, що я приніс! Де ти там?

Тамара не озивалась, і він, поставивши на тумбочку великий кульок із зображенням олімпійського ведмедика, попрямував до спальні — світилось там.

— А я сьогодні шампан…

Не договорив, проковтнув кінець бравурної фрази, побачивши, який розгардіяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукні, светри й інші жіночі строї безладно розкидані на ліжку, кріслах і навіть на підлозі. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкіряний чемодан.

— Що сталося, Томо? — В роті йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. — Куди це ти збираєшся… так поспішливо?

Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила біля дверей.

Кузьми наче й не помічала, ніби його тут і не було,

— Слухай, можеш ти мені нарешті…

Випросталась, різким, незвичним жестом поправила розтріпане волосся. Очі блищали сухим блиском. «Яка вона зараз наелектризована і… красива!» — промайнуло в нього.

— Поїду до Віри пробачатись.

— Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хіба там, у Воляках, читають наш журнал?

— Зате я прочитала.

— Ну й що там такого… Я тільки підкреслив антинауковість… Полемічна стаття.

— Полемічна? Ганебний пасквіль!

Тамара одягла пальто, взяла чемодан.

— А коли ж ти… повернешся?

— До Любимова? Ніколи!

І в голосі, і в погляді її було стільки рішучості, що Кузьма отерп, відчув, що це не «сцена», не скороминуще шаленство примхливої жінки. Розкинув руки, став на коліна, бурмочучи якісь благання-виправдання.

Тамара вийшла, хряснувши дверима.