В бурі оплесків потонули останні слова вченого.

Потім до мікрофона підійшов голова Комітету по організації перельоту і зачитав постанову уряду про експедицію. А тоді, забувши офіціальність, кинувся обнімати і цілувати астронавтів. Схвильовано вигукував:

— Щасти вам, друзі!

Останні хвилини на Землі. Гарячкові поцілунки, нервові потиски рук, обійми. І сльози, звичайно…

— Щасливого польоту!

Нарешті, екіпаж рушив до «Комети». Ольгу наздоганяє заплакана мати, мокрими щоками притуляється до її обличчя.

— Це я так, Оленько, ти не зважай, будь весела, бадьора!

Автокран легко підняв їх до люка ракети. Прощальні помахи рук, і люк за ними зачинився.

— Увага, товариші! — пролунав із репродуктора чийсь владний голос. — Незабаром ракета стартує. Пропонуємо негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де в металевих фермах виблискувала проти сонця ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в «безпечні місця». Зрештою натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускає!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Замовимо сценарій, вийде ще краще…

В цю мить загриміло, загуркотіло, наче обвалилися гори. Пружний гарячий вітер пригнув аж до землі густу стіну акацій, вдарив по обличчях людей, здійняв хмару куряви.

Власне, самого старту ніхто з присутніх не помітив: то була коротка мить. Ракету побачили вже в голубій високості — швидка стріла заглиблювалась у небо. Гуркіт віддалявся, згасав, стріла зробилася рисочкою, цяточкою, і… зовсім зникла. її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані розходились люди.

В польоті

В перші хвилини після старту члени екіпажу «Комети» відчували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. «Комета» пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.

Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль, а безкрая сіра стіна здіймалася з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Петров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.

Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.

— О, це — Індійський океан! — вигукнув він.

— А он бачу Індонезійські острови, Австралію, — кивнула головою Ольга, — ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його спокійна, здавалось, непорушна. А там, в глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе велетенські дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.

— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.

— По місцях! — скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наростало відчуття страшної ваги. На людей неначе навалився невидимий вантаж, вони лежали ніби налиті оловом. Усе меркло, туманилось перед очима.