Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної культури Місяця, призначення споруд, а може, навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стискав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…

— Ех, якби вони потримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

— Треба все це на кіноплівку, Миколо,

— Апарат же в машині!

Тільки тепер вони згадали про всюдихід, залишений на залитій сонцем рівнині, про свій дім на Місяці — сигароподібну ракету, яка височить десь за горами. Як там Ольга і Мілько?

— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.

— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться.

— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. Ну, а тепер я швидше, за годину справлюся!

— Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

«Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Це кам’яна цивілізація…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоросині хвилі ріки. Захотілося пити. Але от, неначе кадр з кінофільму, — перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї дочки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Ольга махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної — хоче не відстати од яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.

Коли Іван Макарович подивився на годинника, сонливість у нього як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може він десь поблизу заблудився?

— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!

Короткі радіохвилі шугали поміж колонами, кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було, навушники мовчали.

— Миколо! Миколо! Відповіді не було.

Перервана розмова

Ольга і Мілько дивилися в ілюмінатор доти, доки всюдихід не зник з очей. А тоді поглянули одне на одного і… зітхнули. Це розсмішило дівчину.

— От і зітхання почались! — сказала вона, поглядаючи на Михайла.

— Це перші зітхання на Місяці! — серйозно сказав юнак.

— Ви дотепний, а я й не знала!

Михайлове обличчя стало враз похмурим. Ольга не здивувалась. Ще там, на Землі, вона чула, що інженер Мілько — відлюдкуватий, замкнутий. Ніколи його не бачили в товаристві дівчат, все він мав справу з механізмами. Ось і зараз, ніби пошкодувавши, що дозволив собі жарт з дівчиною, він сів до столу і почав писати. Ольга сіла навпроти, підперла долонею щоку і якийсь час мовчки дивилася на густі Михайлові брови, на все його обличчя.

— Скажіть, що це ви пишете?

Мілько підвів голову, їхні погляди зустрілися.

— Це я для машини… завдання. Треба зробити розрахунок старту, вірніше — перевірити… Бачите, дуже важливо точно визначити початкову швидкість. Треба врахувати місцеві умови…

— Я вже сама думала — як ми вилетимо звідси? Тут же немає ракетодрому!

— Зате тут немає і такої великої сили тяжіння, як на Землі. Вона в шість разів менша. Для того, щоб залишити Місяць, потрібна швидкість всього два з поло виною кілометри на секунду.

— Так… — роздумливо промовила Ольга. — А все ж таки небезпечно.

Мілько нічого на це не відповів — продовжував свої розрахунки. Ольга дивилася на його міцну руку, що орудувала олівцем, і думала про витримку цього скупого на слова юнака. Він не такий показний, як Загорський, але у ньому є щось цікаве.

— Чи ви коли-небудь мрієте, Михайле? — несподівано спитала Ольга.

Мілько підвів голову і просто сказав:

— Мрію.

Ольга не сподівалась на таку відповідь, очі її заблищали цікавістю.

— Мрієте? Та невже? Ви такий… — вона не договорила.

— Який?

— А ви не образитесь?

— За відвертість не ображаються. Який же я?

— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум’янець залив їй веснянкуваті щоки.

Мілько добродушно засміявся.

— Отаке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.

— Справді? Про що ж ви мріяли?

— Мріяв про цей політ на Місяць…