— Ясно!
— Без мого дозволу з корабля не виходити. Я перевірю дію космічного проміння — воно згубне для організму, а тут потоки його, цілі зливи, бо їх не затримує атмосфера. Виконуйте.
Кожен член екіпажу зайнявся дорученою справою. Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіну, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Ольга, розпаковуючи медикаменти, з тривогою поглядала на батька. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!
Загорський урочисто кидав у мікрофон:
— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, досягали старої планети трохи більше, як за півтори секунди. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:
— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Із щоденника Ольги Плугар
«Батько звелів мені робити лікарські записи. А чому б не завести щоденника? Я ж зможу з ньому записувати все-все: і події, і настрій, і розмови на Місяці… Ах, як шкода, що я не захопила магнітофона! А втім, не біда: Місяць — царство німе, немає повітря — немає і звуків. Тут не запишеш на плівку тьохкання соловейка, бо навіть шуму вітру немає… Ось я бачила в ілюмінатор величезний камінь, а за ним цілий потік дрібніших зірвався з високої скелі (мабуть, сонце розжарило, ну й потріскались), не те що гуркоту — і грому не було, хоч би шарудіння! Беззвучно, зовсім беззвучно працює сонячна каменоломня. Я пишу, сидячи біля ілюмінатора. Мені добре видно батька. Обережно ступаючи, він пішов до краю оцього підвищення чи гори, де ми приземлились, вірніше сказати — примісячнились, бо ми ж на Місяці! Аж не віриться. Невже це не сон, а дійсність? А батько в скафандрі — ох і кумедний! О, нахилився, щось підняв і розглядає… Пішов далі, за кучугуру каміння. Хоч би вже не заходив далеко, все-таки небезпечно. Хтозна, що воно там таке…
Хлопці займаються своїм ділом, зрідка перекидаючись короткими фразами. Помітно, що й Микола, і Михайло намагаються приховати хвилювання і діяти так, ніби вони на Землі. Але очі, очі — швидкі, блискучі та ще нервові рухи виказують інше. Обличчя стомлені О, в мене теж. І легке головокружіння. Чого б воно? Треба взятися за свою аптеку, а то батько повернеться, а я ще нічого не зробила…
Продовжую писати. Всі відпочивають, зараз і я засну.
Тільки-но я «розгорнула» свою поліклініку, як повернувся батько. Скинув скафандр, і я аж злякалась, побачивши його змучене обличчя.
— Ну як, товариші? — спитав батько.
— Добре! — вигукнув Мілько. — Все гаразд.
— А слабість відчуваєте? — продовжував батько. Микола зітхнув:
— Трохи є… А чому воно?
— А що скаже медицина? — батько звернувся до мене. Він поклав скафандр і сів у крісло.
— Та що ж… — відповіла я, — переліт, незвичка…
— Ех ти, незвичка! — батько весело поплескав мене по плечу. — Знаєте, в чому причина, хлопці?
— А в чому? — спитав Микола.
— Та ми ж забули попоїсти!
Всі розсміялись. І справді — ми ж не їли майже добу. Хлопці вечеряли перед відльотом, вранці було не до сніданку… А я ж і не вечеряла!
Швидко поставили розкладного столика, дістали суху, заморожену провізію, підігріли на високочастотній сковорідці. Заїли, звичайно, шоколадом. Хлопці жартували — підносили склянки згущеного молока і проголошували тости за процвітання супутника Землі.
Після обіду батько наказав спочити, і всі полягали на своїх зручних місцях. Зараз і я.
Сонце тут не заходить, а тільки спускається до горизонту і немов котиться по далеких гірських масивах. Яке сьогодні число? Треба спитати батька…»
Земляни
Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, доки зовсім не прокинувся, він здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?
Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких — великих і малих нікельованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плугар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.
Він сів, поглянув на дочку, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна прогаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув Ольжине плече, і вона враз прокинулась.
— Вставай, — чомусь притишено сказав до неї батько, — буди хлопців.
Оля протерла кулаками очі. «Точнісінько, як дитина!» подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тимчасом схопилася на рівні ноги — опецькувата в своєму вовняному костюмі — та як гукне: