Посадка на старому, давньому космодромі.
Микола поглянув на строкате людське море і… заплющив очі. Не може бути! Розплющив і знову побачив дівчину з трояндами. Он вона пробивається наперед, обережно піднявши квіти вгору. Молода, гарна і… дуже схожа на Талію! Як дві краплі води. Той же погляд — гарячий, визивний, молодечо-зухвалий…
Микола не може одвести очей, ступає наче загіпнотизований на край помосту і — падає. Його підхоплюють дужі руки, і ось він уже стоїть перед цим дивним з’явиськом — дівчиною з трояндами. В роті йому пересохло, дух забило.
— Ви… ви… — Він хоче щось сказати і не може. “Дочка! Це її дочка! — промайнуло в голові. — Але ж яка схожість! Цікаво, чи й зона прийшла?”
— Миколо. — тихо обізвалася дівчина. — Я — Талія і я знову принесла тобі троянди…
— Талія? Дочка Талії?
— Ні, я та сама Талія…
О космос! Микола подумав, що божеволіє. Якось дивно озирнувся навколо. Та сама Талія…
— Візьми, любий, троянди, але не привозь більше тих голубих колючок…
— Тривіум Харонтіс? А до чого тут…
Микола вхопив її в обійми, та так міцно, що троянди попадали їм під ноги.
III
— Коли ти тоді так раптово розірвав наші стосунки, — говорила Талія, поглядаючи на Миколу веселим оком, — я сумувала… три дні.
— Усього три дні? — з жалем у голосі перепитав Булига. — А запевняла…
— Розумієш, я просто забула.
— Забула?!
Миколине обличчя почервоніло від образи. Бач, на скільки вистачило їй почуття!
Він висмикнув руку з-під її ліктя, зупинився, вхопився за чавунний парапет і тоскно поглянув на річку. Дніпро спокійно плескався об граніт набережної, великий білосніжний корабель, наче лебідь, легко плив проти течії. Микола зціпив зуби. Ні, таки йому не щастить у коханні… Втопитись? Відчув, як напружились м’язи, готові до стрибка. А що? Шубовсть — і по всьому. Е, ні, дурниці. То колись… були м’якушки. А до чого тут м’якушки? Хіба вони були не такі самі люди?
— Я… Ну, як би тобі сказати? — Талія поклала руку йому на плече. — Я була захворіла. Втрачала пам’ять. День за днем втрачала. Не пам’ятала сьогодні, що було зі мною вчора. Наче стиралися записи в нервових клітинах. Протягом дня все пам’ятаю, а після сну — нічого. Минуло три дні, і я вже не знала про наше знайомство — нічогісінького не знала!
Булига співчутливо поглянув на дівчину. Полегшено зітхнув. Виходить, вона…
— І головне, що я сама цього навіть не підозрювала. Мама помітила. Спитала про тебе. Я знизала плечима: який Микола? Вперше чую! Спочатку вона подумала, що ми посварилися, а потім, коли я забула виконати якесь її доручення, почала придивлятись до мене уважніше, її побоювання підтримав батько. Переконавшись, що зі мною щось негаразд, вони, звичайно, звернулися по допомогу до медицини. Психіатри, невропатологи, фізіологи, терапевти — хто тільки не займався моєю хворобою! І ніхто нічого не знаходив. Здорова, цілком здорова! І це була чистісінька правда: я почувала, себе здоровою, дужою, життєрадісною. Але сьогодні я не пам’ятала, що було вчора.
— Так що… — перебив Булига, — завтра ти знов про мене забудеш?
— Ні, любий, — усміхнулась Талія, — тепер уже не забуду… Але дай мені доказати.
Довго вони ходили понад Дніпром, і Талія розказувала дивовижні, часом смішні, а часом і сумні речі. Минуло три роки, і Талія почала збиратись вступити до інституту. Вона зовсім забула, що вже кінчала інститут, а коли мама показала їй диплом, — тільки знизала плечима. Почала вчитися в інституті і… не змогла. “Вчора” для неї не існувало. Те, що вона добре засвоювала сьогодні, наступного дня не пам’ятала нічого.
Нарешті разом з матір’ю вони здогадалися, в чому тут річ. Талія молодшала! Час для неї йшов у зворотному напрямі: 17, 16, 15, 14, 13, 12, 11, 10, 9, 8, 7, 6… П’ятилітньою дівчинкою підстрибом побігла до школи, та вчитися не могла. 4, 3, 2, 1… Цілі інститути — великі наукові колективи — стежили за цим феноменом. А батьки з сумом чукикали дитину, яка не росла, а все меншала. Ніяких надій на порятунок не було. Ніхто ж не знав причини цього парадоксального процесу.
— І зараз невідомо? — спитав Микола.
— Тепер ми знаємо, я пригадала…
Процес омолодження, або, як його назвав один дисертант, мінусовий ріст продовжувався аж до самісінького дня народження. То був переломний день. Батьки чергували біля люльки невідступно й були настільки нервово виснажені, що перед світом, сидячи, обоє задрімали. Уранці перелякано схопилися й… побачили, що їхня Талюся жива й здорова, ворушить ручками й ніжками.
З того часу почався плюсовий ріст, біологічний маятник організму дівчинки хитнувся у зворотному напрямі. Талюся набирала вагу, почала сміятися, водити очима за пальцем, пізнавати тата й маму… Роки приносили радість сім’ї, друзям. 1, 2, 3, 4… Знову почала ходити до школи. Тепер уже вчилася не те що добре, — краще за всіх! “Знаєте, мамо, — хвалилася, стрибнувши їй на коліна, — мені все так легко дається! От неначе воно мені знайоме…” Після першого класу її перевели до третього, потім до п’ятого… Школу закінчила з відзнакою, і вчителі говорили про неї, як про особливо обдаровану дівчину.
Якось, переглядаючи фотографії, побачила себе — колишньою — і поспитала в матері: “Хіба в мене була сестра?”
Напередодні повернення Булиги із зоряної мандрівки Талія пригадала все. Тривіум Харонтіс! Ось у чому криється таємниця! Тоді вона нюхала цю марсіанську квітку, навіть розтерла в пальцях кілька голубих колючок. Певне, сік потрапив у кров… “Це зілля забуття”, — сказала Талія матері, поклавши на стіл прозору пластмасову коробку, в якій зберігалася та голуба колючка. Мати поглянула на ставну постать дочки і усміхнулася: “Це квітка юності!”
Коли Талія закінчила розповідь, Микола довго мовчав. Тільки поглядав блискучими очима на свою кохану, втішався її поставою, ходою, пив її красу.
— Ой, а яка я була смішна в другому дитинстві! Мати розповідає… Та ось поїдьмо до нас у гості, сам від неї почуєш!
Хвилин через десять вони вже заходили до її квартири. В просторому холі їх привітно зустріла мати, ще досить бадьора, як на її роки, жінка. Талія раптом відступила на крок, злякано сплеснула в долоні:
— Мамо! Що то ви…
— Це Тривіум Харонтіс, — усміхнулась мати, розтираючи в пальцях голубу колючку. — Квітка молодості!