І не встиг Оам взятися за важіль, щоб опустити кабіну, як вона вислизнула в люк.

— Ваша добрість! — почувся з пірамідки голос Старшого охоронця. — Невідомого якогось помічено на освітлювальній мачті, певне, виглядав нас. А там далі, біля ґратчастої споруди, стоїть тринога, втікач, мабуть, у кабіні. Дозвольте вдарити по них, ваша добрість!

— Ні в якому разі! — твердо наказав Оам. — Спіймати живими!

— А навіщо, ваша добрість, послали Онол?

Головний наглядач, поглянувши в отвір, отерп: його ніжна, його люба красуня побігла до того проклятущого космодрому! Безрозсудна, чого вона туди біжить?

— Ваша добрість, то чому…

— Ви цього не зрозумієте, — сердито перебив Головний наглядач. Не міг же він сказати, що й сам не тямить, чому Онол побігла від нього, свого володаря і благодійника! Засопівши, наказав: — Рушаймо туди, і нехай сяє Вершина Мудрості!

Два десятки машин, спокійно переставляючи свої металеві «ноги», рушили в бік мовчазного космодрому. Пологий схил був недалеко — он уже Онол збігла на нього! — квапитися нічого. Бойові «павуки» розосередилися, щоб охопити з усіх боків ділянку. Ідуть і йдуть. Та чомусь гірський вал як був недалеко, так і лишався, наче вони топталися на місці!

Оам засопів і поглянув на хронометра. Здається, вже минуло не менше двох годин, як вони рушили вслід за Онол, а не просунулись уперед і на один крок. Чи, може, прилад зіпсувався? Чи в нього макітриться в голові од голоду?

— Ваша добрість… — почувся шепіт Старшого охоронця. — Мій зір, ваша добрість…

— Зір, зір! — перебив його Оам. — Чого топчетеся на місці? Чи машини одночасно попсувались? Тоді вилазьте і — пішки!

Охоронці повискакували з кабін і почали місити пісок. Було добре видно, що вони посуваються вперед, бо їхні триноги одразу ж лишилися позаду, рухалася тільки машина його добрості, і вони старалися не відставати від неї. Ішли досить швидко, але тіні пересувалися ще швидше — тепер вони темніли праворуч. Все ж до схилу було так само далеченько.

«Певне, божеволію… — подумав Головний наглядач. — Хоча б оце Онол… І як же вона змогла дістатись туди, а ми ось топчемось і топчемось на місці? Туманіє голова…» Його добрість затягнув сизими перетинками очі й відкинувся на спинку сидіння.

Із заціпеніння його вивів шепіт Старшого охоронця:

— Ваша добрість… Чи ви бачите, ваша добрість?

Оам відслонив очі і застогнав. Перед ним був той самий північний вхід до підземелля, від якого вони вранці рушили в пустелю. Приголомшений до краю, він сіпнув за важіль і зупинив апарат.

Онол підбігла до ажурної мачти, важко хекаючи. Вхопилася за метал своїми ніжними руками і, задравши голову, закричала:

— Рятуйся! Швидше злазь, Аре, вони вже близько!

Ар не відповідав. Це злякало дівчину. Адже вона добре бачила крізь кришталь його обличчя.

— Чуєш, Аре! Мерщій тікай! Це я, твоя Онол, чуєш!

Мовчанка.

Дівчина безпорадно озирнулася навколо — ген там побіля якоїсь циліндричної споруди жовтіє апарат, але нікого ніде не видно! Що ж тут діяти? І вона подерлась на мачту. Терпли руки, страх забивав подих, а вона лізла й лізла.

На верхній панелі, як на полиці, лежав, неприродно вигнувшись, юнак. Авжеж, це — Ар. Він вчепився в якийсь циліндрик, певне, боїться впустити.

— Любий… — прошепотіла Онол, бачачи, як його ламає, скручує, кидає навзнак якась невідома сила. — Що з тобою, любий?..

Обличчя в нього перекошене стражданням, і пекучим болем.

— Не можна сюди… Злізь! Не можна… Я зараз, зараз…

Онол злякалася ще дужче. Сяк-так злізши додолу, сіла на пісок і почала ждати. Що ж, певне, так уже записано в Книзі Буття: не бути їй з коханим. Тоді силою відірвали її від Ара і тепер… Ось-ось з’являться на пагорбі грізні триноги цієї бездонної бочки, і все.

Але триноги не з’являлися. Минала година за годиною, а їх не було!

Тоді Онол побігла до узгір’я, зійшла на вершину і побачила… самі піски пустелі. Де ж вони поділись?

Ар, поволі спустившись із мачти, ліг на піску.

— Я знав: ти прийдеш… — тихо говорив він лежачи. — Неповторна моя, найкраща!

— Я так злякалася, коли побачила тебе… А де вони всі поділися?

— Зараз вони коло підземелля.

— А як вони там опинилися?

Ар вказав на сірий циліндрик:

— Цей прилад… як би тобі пояснити?.. викривлює простір.

— Справді?

— Справді, у фізичному розумінні. Це наш винахід. Тільки ним важко працювати…

— Я бачила… — Онол схилилася до його обличчя і тернулася щокою його щоки. — Вони до нас не доберуться?

— Сподіваюсь, ні. — Юнак підвівся і кивнув у бік стартової естакади: — А закінчимо ракету, шугнемо в космос!

— У космос?

— На третю планету.

— А там же, кажуть, жахливі умови…

— Сподіваємось здибатись із мислячими істотами.

— І мене візьмете?

— Обов’язково.

Оам вчинив ще кілька наскоків на космодром, але щоразу його підручні опинялися там, звідки вирушали. Коли б це трапилось тільки з ним самим, то, без сумніву, його добрість збожеволів би. Але ж інші зазнавали того самого. Значить, щось траплялося насправді. Але що воно, оте «щось»? Ніхто зрозуміти не міг. Не знав Оам навіть, як повідомити вищі щаблі про цю неймовірну пригоду, отож і не квапився.

А на космодромі вирувала напружена робота. Юні ентузіасти космічних польотів, керовані старим Ру, працювали і вчилися, вчилися і працювали. Навіть їли на ходу, хоча красуня Онол і ремствувала.

Конструктор бачив, як успішно посувається монтаж космічного корабля, і очі його повнилися радістю. Тюремник Оам, мабуть, не впізнав би його. Енергійний, рухливий, Ру ніби скинув із себе десятки років. Робота пішла ще успішніше, коли Ру сконструював дистанційні автоматичні приводи для керування «циліндрами простору», які вони встановили з чотирьох боків. Тепер самовідданий Ар не корчився на мачті, а працював разом зі своїми товаришами. Циліндри самі стежили за наближенням ворогів і одразу вмикалися, як тільки ті вступали у зону їхньої дії. Переконавшись, що силою до космодрому не пробитися, Оам наблизився до небезпечної зони, розташувався в пісках і почав за допомогою пірамідок викликати Конструктора Ру. Все-таки йому кортіло хоч якось розібратися в подіях. Довго, дуже довго на виклик не було ніякої відповіді. Оам терпляче ждав. Зрештою пірамідка обізвалася:

— Що потрібно Синові Пітьми?

Оам не на жарт обурився: замість «ваша добрість», як то належить по закону, його безцеремонно названо «Син Пітьми»!

— Я даю можливість вам добровільно повернутись. І відпустіть Онол. Це останній шанс!

— Доведеться вам трохи почекати, поки ми не закінчимо своєї роботи.

— Що ж ви робите?

— О, це дуже складні речі для ваших розумових здібностей! Та коли вас цікавить…

«Він знущається з мене! — подумав Оам, стискуючи пірамідку. — Ну, зажди, піймаєшся мені, живцем замурую…»

— …Можу повідомити: ми готуємося до космічного польоту.

— Що?! — від подиву, обурення і гніву в Оама заколихався живіт. — Це тяжкий злочин! Хіба забули постанову Вершини Мудрості? Як ви смієте навіть думати про це?

— Бач, цього ви ніколи не збагнете. Це вічне поривання духу, вічне прагнення до пізнання. І це таки у нас останній шанс, бо ви відібрали більшу частину мого життя. Якщо я не встигну підготувати молодь… Але ми впораємось, і на третю планету таки прибудуть гості! І Онол у тому числі.

Голос умовк. Тюремник з хвилину сторопіло дивився на пірамідку, а потім спересердя пожбурив її у бік причаєного космодрому, зблиснувши на сонці, пірамідка зробила петлю і, відлетівши назад, бухнула Оама в живіт. Проте йому не заболіло, він тільки погладив місце удару.

Довго ще сидів наглядач на піску, марно силкуючись збагнути суть того, що почув од Конструктора Ру: «Поривання духу, прагнення до пізнання… Нащо ці химери? Хіба харч, багатство, влада — не головне?..»