— До них лікар підходив…
«От дивина… «Почув». Той хлопець «почув». А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше такого не було…»
— Так було таке чи не було? — раптом спитав Липський.
Поля здригнулась. Невже й цей «чує»? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він допитується?
— А ви… — примружилась Поля. — Що ж тут такого?..
— Я тобі поясню… — Липський аж подався вперед, і стілець під ним знову загрозливо зарипів. — Бачиш, якщо це мало місце, так би мовити, фактично, то… В тебе яка освіта?
Полине обличчя пересмикнулося.
— Та от хотіла вступити в Інститут народного господарства… Не вистачило півбала… Уявляєте? Це мене так підкосило… Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут — у дядька і тітки.
— Стреси дуже небезпечні. Тільки спорт — надійний засіб…
— Лікар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дістав індійської трави (у нього друг — моряк), то не знаю, чи й підвелася б…
— Так-так, це дуже цікаво, — закивав головою Федір. — Якщо в тебе, Полю, виникли такі здібності…
— Які? Про що ви говорите?
— Ну, як би тобі популярніше… У вас із цим Севою встановився зв’язок…
— Який зв’язок? — У Полі аж брови підскочили. — Я його й у вічі не бачила, того Сєву!
— Оце ж то й цінно, що на відстані! Зв’язок телепатичний.
— А-а… — полегшено відітхнула дівчина. — Хіба що так.
— Отож, якщо це справді, так би мовити, в дійсності, то… не журися за тим інститутом. Я влаштую… Будеш у нас… молодшим науковим працівником!
Поля здивовано видивилась на нього і цієї ж миті «почула»:
«Я доб’юсь… я переконаю директора… Це ж феномен… Готова дисертація… Нарешті й я захищуся. Тільки опрацювати методику експериментів.. Співавторство? Нехай і не заїкаються. Хоч би й шеф… Тут головне…»
Правду кажучи, дівчині було ніяково «підслуховувати» чужі думки, вона опустила очі долу і ніби вимкнула ту передачу.
— От що, Полю, — сказав Липський, — мене давно цікавить парапсихологія, зокрема телепатія. І коли Сєва розповів…
— Зрозуміло, — кивнула головою дівчина.
— О, якби то воно було зрозуміло! Світова наука…
— Я кажу, мені зрозуміло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала піддослідним кроликом!
«Гостра на язик… — вловила Поля. — Вольовий характер. Треба було взяти магнітофон».
— Ти таке скажеш, Полю… Досліди тут які? Передача думки на відстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радіо, а, так би мовити, безпосередньо від мозку до мозку. Хіба не цікаво? Сєва якраз хотів упевнитись…
Федір говорив так запобігливо, так упрошував, що Полі стало аж незручно.
— Ну, що ж… можна спробувати, — погодилась.
— Це ось спеціальні картки. — Липський витяг з кишеньки рожевої теніски три папірці. — Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цій — коло, а на цій — зірка. От і спробуй передати ці зображення Севі. А він, якщо сприйме, намалює. Спочатку — трикутник, у такому порядку, як я тобі показав. Тільки не спіши, зосередься…
Федір подав їй картку з трикутником і затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення і на мить заплющила очі, всього лише на мить, і одразу простягла руку за другою карткою, потім за третьою…
«Спішить, — подумав Липський, — нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде…»
— Уже? — спитав насторожено.
— Так.
— Ти не проти, я запрошу сюди хлопців. — Липський підвівся і ступнув до трубчастих перил.
— Я вже сама запросила, — ніяковіючи, сказала Поля. Федір розгубився:
— Коли? Як?!
— Та отак, у Думці, тільки що…
Через кілька хвилин Сєва прохилив двері на лоджію, а за ним і Едик. Липський отерп, не вірив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу…
— То це ви… — почав Сева, дивлячись на Полю. — Це вам… того… мотоцикли…
— Це мені «того», — усміхнулась Поля, міряючи поглядом хлопців.
— А картки? — Липський ухопив Севу за лікоть. — Намалював?!
Сєва тицьнув папірці, вони затремтіли в руках науковця.
— Так… так… — мимрив Липський. — Трикутник, коло, зірка. Усе правильно… І сюди ви оце піднялися за викликом?
Обізвався Едик:
— Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти автодорожнього.
— Я вражений! — вигукнув Липський, потираючи долоні.
— Що? — не зрозумів Едик.
— Я вражений наслідками нашого експерименту! Тепер немає сумніву, Полю, що ти, можна сказати, володієш незвичайними, телепатичними здібностями… Феноменально!
Може, ще більше була вражена сама Поля. Спочатку їй і самій не вірилось, подумала: їм лікар сказав про її обурення. А тепер… Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворіла знову? Так наче ж покращало.
— Протоколе б оце скласти, — Липський обвів усіх безпорадним, розгубленим поглядом. — Хоча… ніхто не повірить. Потрібна, так би мовити, компетентна офіційна комісія… А я в щоденник занотую.
Він позирнув на свого хронометра і раптом почав потягатися, розводячи руки над плечима, потім бити поклони… Едик бачив це не раз і не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсібіч головою, а тоді виряченими очима, дівчина пирхнула зо сміху. Сцена й справді була комічна.