— Ну, як там у вас? — запитав Нескуба.

— Усе добре, але майстерня зриває графік: досі не виготовили редуктора.

— А соленоїд?

— Почали монтаж. — Фізик чхнув, хапливо дістав хусточку і, витерши носа, додав: — Згідно графіка.

— Гаразд, — капітан спробував усміхнутися, — давайте так, тільки, того, бережіть здоров’я. А на майстерню ми натиснемо.

Звичайно, він добре знав, що інженери не байдикують, але настрій вони йому зіпсували. Гравітаційний трансформатор, модель якого запропонували фізики, — може, це справді порятунок для «Вікінга»! За ідеєю, цей пристрій зможе пробити тунель у полі тяжіння, і всі схвалили програму робіт, обіцяли напружити, стократ помножити зусилля, а от…

З’єднавшись з майстернею, Нескуба довго доскіпувався, в чому ж причина затримки. Інженери пояснили, послалися на об’єктивні причини, але це не покращило капітанового настрою. І патетичне повідомлення з обсерваторії він сприйняв без ентузіазму.

— Епохальне відкриття! Ми сфотографували об’єкт із проторечовини. За попередніми обчисленнями ця хмара перевищує своїми розмірами наш Чумацький Шлях у мільярд разів!

Нескубі здалося, що великі темно-карі очі Лойо Майо від страшенного захоплення от-от вискочать з орбіт. Молодий вчений помітив кислу міну на капітановому обличчі і здивовано вигукнув:

— Невже це вас не хвилює? Ви ж тільки подумайте…

— А чи впливає ця хмара на силу гравітаційного поля?

— Еола? Та вона знаходиться…

— До чого тут Еола? — спантеличився капітан. — Ми говоримо про нововідкриту хмару.

— Ми хочемо назвати її Еолою на честь вашої дружини, капітане.

— З якої речі? — здивувався Нескуба. — Здається, вона ніяких заслуг в астрономії не має. Але я цікавлюсь гравітацією.

— На простір, в якому ми перебуваємо, новий об’єкт не впливає. Він знаходиться на околиці видимого Всесвіту, відстань — десять мільярдів світлових років[1]. Так що промінь, який ми зафіксували на фотоплівці, вирушив у мандри тоді, коли не тільки не існувало життя на Землі, а й самої нашої планети ще не було. Уявляєте?

— Не дуже. З такими відстанями моя уява не може впоратись.

— Можливо, й так, але… Це ж дозіркова стадія речовини!

Мабуть, не кожен закоханий з таким жаром говорить про свою кохану, як Лойо Майо про цю космічну хмару, що мріє десь у неуявній далечині. Нескуба з властивою йому витримкою ще цілу хвилину слухав дифірамби, що їх виспівував темпераментний мексіканець «зоряній матці», «дивовижному явищу Природи», «золотій рибині», яка так щасливо потрапила у фотокамеру.

— Мусимо сфотографувати її з різними світлофільтрами, провести найдетальніші виміри, виявити деякі характеристики за допомогою телескопа-спектрометра, — провадив учений. — Нам треба максимально використати сприятливі обставини, в яких перебуває «Вікінг».

— Сприятливі обставини?! — скрикнув капітан, схопившись за голову.

— Ну, так… тобто, я хотів сказати: сприятливі для астрономічних спостережень.

— Все зрозуміло,— перебив капітан, кладучи руки на пульт. Почувався трохи ніяково за свою миттєву невитримку і провадив далі якомога спокійнішим і твердішим голосом: — Що ж до назви… Може, краще буде — Гуллівер?

— Ну, що ж, — зам’явся Лойо Майо. — Ми хотіли увічнити ім’я…

«Увічнити… — подумав Нескуба. — Оце оптиміст! Певне, зовсім не здає собі справи, в яких «сприятливих обставинах» ми опинилися. І зв’язку з Землею давно нема…»

— …Та якщо ви… — зітхнув Лойо Майо. — Що ж, нехай буде Гуллівер.

На закінчення розмови Нескуба підкреслив, що най-пекучішим завданням зараз є спостереження за ближнім космосом, хоч він і здається пустельним, бо це для «Вікінга» життєво необхідне. На знак цілковитої згоди молодий астроном ствердно хитав головою, але капітан не був упевнений, що він усвідомив важливість цього завдання. Та перепитувати не мав часу — треба навідатись до майстерні, яка вибилася з графіка, і допомогти інженерам на місці. Залишивши за командним пультом першого пілота — блискучоокого Саке Мацу, Нескуба подався в майстерню. Ішов довгим вузьким коридором, який нагадував йому вулички старої Риги — чудового міста, де вивчав тонкощі радіосправи і де спізнав гарячий ритм Еолиного серця. А втім, спогади ненадовго відволікли капітанову увагу. Зусиллям волі він відігнав їх за обрій свідомості і почав думати про гравітаційний трансформатор. Це ж оригінальна, смілива ідея — розщеплення гравітонів! Якби тільки пощастило подолати деякі технічні труднощі. Чи вистачить енергії? Десь у глибині душі ворухнувся сумнів, зневір’я, бо досі з гравітонами не було жодного вдалого експерименту, але капітан твердо вирішив довести почате до кінця. Та, власне, іншої альтернативи й не було, якщо спроба не вдасться — тяжіння їх розчавить.

У майстерні Нескуба повеселішав: інженери працювали дружно: двоє монтували соленоїд, троє поралось біля редуктора. Чути було дзижчання моторчиків, зумер вимірювальних приладів.

Капітан підбадьорливо кивнув хлопцям: давайте, мовляв, давайте! Швидко надів робочий комбінезон, узяв креслення ще не готової деталі і почав складати програму для верстата-автомата. Хлопці тільки перезирались, спостерігаючи, як чітко і вміло працює капітан.