Невсипущі хронотони понесли в недра Галактики геть-чисто все — і картини кохання, і сцени ненависті, і благородні діяння, і ганебні вчинки. Ох, скільки тих ганебних вчинків! І все із-за речей, із-за невеличких папірців, які можна обміняти на що завгодно.

Спостерігаючи потік хронотонів, який-небудь космічний Шерлок Холмс міг би дослідити кожен злочин від самісінького зародження і до здійснення. Та для цього йому б довелося літати на своїй ракеті тисячі років. Хоча коли навчитися одразу потрапляти в потрібне місце потоку…

— Ваша хронотонна ріка — подарунок для істориків, — сказав Альга, милуючись засмученим обличчям Арі.

Дівчина підвела голову:

— Моя? Ми її відкрили разом.

— Ви перша. Це ріка Арі.

— Обережно, мій любий Альга, ви ж бачили: хронотони все несуть у вічність.

— У вічність? — Альга не стримав іронічної посмішки. — А чи існує вона?

— Матерія вічна… А без хронотонів ніщо не відбувається.

— Я от про що подумав зараз: скільки їх у Всесвіті? Певне, постійна, стала величина,

— Закон збереження Часу? — Брови Арі злетіли вгору.

— Ви це сказали.

— Це Закон Альги! Чуєте, прийдешні? Закон Альги! Вона була рада, очі її сяяли, міст між ними наведено, золотий міст єднання, варто тільки зробити крок, простягнути руку… Та Альга не зробив того рішучого кроку. Заговорив про високі філософські матерії, й Арі непомітно зітхнула. За філософськими конструкціями Альга хотів сховатися сам від себе.

Зв’язок із «Сатурном» давно було втрачено, спостережень простору, який безпосередньо прилягає до центру Метагалактики, накопичено чимало, а вони продовжували рухатися все далі й далі, тоненькою голкою заглиблюючись у потаємні клітини Всесвіту.

Арі марніла з кожним днем — сивина вже густо пробивалася в ЇЇ волоссі, зморшки з’явилися на шиї, попід очима, на чолі. Шкіра втрачала еластичність, тіло ставало дедалі кволішим — ріка Часу, що захопила ракету, безжально змивала, зносила клітини, руйнувала їх тисячами.

Те ж саме робилося й з Альгою — процес дисиміляції підточував і його, молодий чоловік перетворювався на діда. Але він цього не помічав, з жахом стежачи за Арі. «Вона так довго не витримає…» — пекла думка. Поклав собі рішуче поговорити з нею.

Це сталося на черговій зміні.

— Швидкість хронотонів різко зросла, — сказала Арі, насилу підвівшись зі свого сидіння. — Особливо стежте за масспектрометром.

— Гаразд, я стежитиму. Але… У вас хворобливий вигляд, Арі.

— Так, мій любий Альга, я почуваю себе кепсько. А ви?

— Та я ніби нічого… хоча, звичайно…

— Нам треба ще хоч трохи протриматись.

— А може… пора на зворотний курс?

Обличчя їй пересмикнулося — чи то з остраху, чи з несподіванки. Сухі, вже старечі губи зворухнулися, але вона не встигла нічого сказати, як болючий кашель здушив їй горло. Кашляла, притуливши руку до запалих грудей, потім кілька хвилин судорожно хапала повітря, наче після інтенсивного бігу.

— Знаєте… я також думала про це… Але ж ми ще… Треба ж визначити напрям потоку…

— Все одно вже й так ясно, що «Сатурнові» треба міняти курс, — заговорив Альга, щоб дати їй трохи перепочити. — І вони, певне, одержали наше застереження. Отже, програму свою ми виконали.

— А мети ще не досягли, мій любий Альга.

«Мабуть, їй полегшало, що знову вжила тієї формули, — подумав філософ. — Але на що вона сподівається?» Та коли Арі докладніше розповіла про свої наміри, він зрозумів, що в неї на думці параметри хронотонної річки, викривлення простору, його дискретність… Чергуючи, Альга тільки й думав про це, обмірковував, як її переконати, що таке завдання вже їм не під силу.

Перше, про що Арі спитала, повернувшись на чергування, було:

— Яка швидкість хронотонів?

— Зростає в арифметичній прогресії.

— Добре, що не в геометричній, — зітхнула полегшено. — Тоді ми загинули б миттю…

Коли вона сіла в крісло перед екраном, Альга сказав:

— Я обміркував становище всебічно, Арі.

— Які ж висновки?

— Подальші дослідження не мають ніякого сенсу.

— Чому? — Арі повернула до нього сиву голову.

— Що б ми не відкрили, яку б інформацію не здобули, все залишиться з нами. Передати ж на «Сатурн» ми нічого не зможемо, то який же сенс?

— Мій любий Альга…

— Ні, ні, заждіть. Я вмикав перетворювач, на екрані з’явилась жінка. Вона беззвучно кричала — чи щось повідомляла, чи просила допомогти… Багато експресії в очах, в рухливих губах… До кого вона зверталась? Хто її тепер почує?

— Хтось чув, комусь потрібно було. Що ж стосується нас… Невже вас самого не цікавить нова інформація? Ми автономна частина людства… Але ми ж не втратили інтересу до життя?

Вона говорила з такою внутрішньою переконаністю, що було ясно: від своєї мети не відселиться. Ну що ж, думав Альга, це логічно, зрештою, так і повинно бути. Але ж щеміло серце за неї!

— А що, коли ми ввімкнемо рушія, аби зменшити швидкість хронотонної ріки?

Арі замислилась.