Пішов чомусь спочатку від хвоста. Відрахувавши тисячу кроків, зупинився, прислухався. Сигнал нібито послабшав. Тоді відміряв кілометр від носової частини літака. Сигнал видався сильнішим, а особливо, якщо порівняти з віддаллю у два кілометри.

Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотів так і йти, але передумав. Повернувся до літака, взяв необхідне спорядження, усе перевірив, добре закрив кабіну і тільки тоді пішов. Та недалеко й відійшов — може, кілометра півтора — як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабіні, але хіба він тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзів, а він ляже спати?!

Ввімкнув ліхтар і, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.

— Ти-и… ти-и… — гукало все голосніше й голосніше.

— Іду! Іду! — кричав, як несамовитий, Петро і ступав ще ширше.

А йти доводилось здебільшого хащами, стежки попадались дуже рідко. І як тільки, йдучи стежкою, Петро помічав, що сигнал слабшає,— одразу ж звертав і без вагання простував поміж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через річки.

Ішов доти, поки почав спотикатися. Тоді тільки до його свідомості дійшло: втомився, ноги відмовляються служити.

Присів під деревом, така думка — трохи відпочину та й піду. Але незчувсь, як і заснув. Схопився уже на світанку, його розбудило:

— Ти-и… ти-и…

— Ех, бодай йому! Проспав…

Десь у глибині душі ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?

Навіть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.

Скільки він уже пройшов — п’ятдесят, сімдесят кілометрів? Сигнал помітно подужчав, і це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, біг бігом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду — озеро чи скелю.

І ось він підійшов до узгір’я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так і є — високогірне плато, але що тут сталося? Не видно жодної білої кулі, навіть жовті кущі повиривано, наче тут пройшов смерч!

Яворович зупинився, роздивляючись на всі боки. Забув навіть про сигнал, що марно кликав і кликав голосом мембрани. Уся місцевість вкрита трупами, і особливо багато — Синів Риби. Лежать і поодинці, ї густими лавами, але всі — головами туди, де були кулі Головатих, тобто вперед. Бій, очевидно, відбувся цієї ночі, і хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, — Головатих знищено до ноги.

Петро довго блукав поміж купами трупів і шматками ще недавно всесильних мозків. Жодного живого Головатого! Мабуть, і малолітні загинули у цій страшній січі… От тобі й роботи… Повалили, знищили своїх творців, своїх жорстоких богів! Загинула, зникла тиранія.

Націлюючи кіноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об’єктив Рожевий? І не хотів надибати на нього вбитого, і чомусь відчував, що саме тут скінчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повів довговолосих він, Рожевий, і якщо вже поліг увесь його загін, то… А може, він якимось чудом уцілів?

Пройшовши ще з кілометр по плато, Яворович побачив якісь постаті. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих і несуть їх вниз, певно, в Долину предків лежить їхній шлях.

— А де Рожевий? — закричав Яворович. — Де Рожевий?

Ніхто, звичайно, йому не відповів. Тоді Петро почав зупиняти їх і показувати жестами. Вони нічого не зрозуміли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли він повертав чи просто заходив наперед, — тільки дивилися на нього своїми великими очима.

Переконавшись, що спроби ці марні, Петро махнув рукою і пішов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звідси був здійснений зв’язок з «Астероїдом»?

Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкірих світлопоклонників.

Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так «затикали», що довелося скинути шолом. Дорога в’юнилася зигзагами. Петро пригадав урочисту процесію, Променисту…

В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не пройшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають «тіні».

«О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо».

«Так. Де воно лежить?»

«Дарунок неба зовсім недалеко, ходім».

Вона пішла попереду, — спритна, можна сказати, — навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіння, щоб не зачепитись. «Тіні» десь зникли.

«Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь…»

«Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з’явитись узурпатори…»

«О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини… А ось і дарунок неба».