Проходячи мимо плантації їстівних рослин, згадав, що давно вже не їв. Обережно поклав свою ношу, сів, і, відламавши кілька гілочок, почав їсти. Подумав про «Астероїд». Тепер вони знають — живий. А як будуть розпитувати, як здивуються, що на Венері отаке життя Ну, що ж, природа щедра на форми… Треба тільки більше на кіноплівку, а то ще ж чимало касет Але ж дійсно, які можливості мозкової речовини! Цікаво, чи вона така, як у нас?

Підвів голову — коли б оце прозора атмосфера, то «Астероїд» сяяв би яскравою зіркою, видно було б і вдень. Та якби тут атмосфера була прозорою — інакше б розвивалася і цивілізація. З їхньої свідомості виключено космос Головаті не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землі більшість людей не звертає ніякої уваги на космос, ба навіть серед тих, що помічають його, працюють для нього,— і то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простір, безмежжя, а в тому безмежжі — газові кулі, тобто зорі, можна одержати їхні спектри, визначити маси, швидкість, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу і на тому заспокоїтись Якщо ж буде помічено якісь неправильності руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабінетне вивчення — і таки відкрити біля розпечених газових тіл тверді кулі — планети.. Поки що, в основному, йде нагромадження фактів.

Смакуючи соковиту м’якіть венерійських рослин, Яворович подумав, що й досі не знає, як вени звуться, і усміхнувся: хіба це має якесь значення?

Побувають тут біологи, то все розкласифікують. А цікаво, як розмножуються оці рослини? Адже ніякого насіння, жодного стручка він ще не бачив.

Попоївши, Петро рушив далі Невдовзі побачив і свій апарат, обплутаний ліанами, і білу кулю Розпорядника. Ніде нікого. Отже, тільки ліквідувати кляті рослини — і політ, політ…

Він узявся старанно поливати соком «кляті ліани». Надрізував кінець еластичної трубки і, перебираючи долонями, витискував із неї сік. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато і надріз швидко затягується досить міцною плівкою. А як тиснути, то сік б’є з трубки, наче з насоса. Петро цілився під коріння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавлені трубки відкидав геть і брав усе нові й нові, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.

Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густіше, полив удруге.

А рослини стояли так само, як і раніш.

Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напружені руки — ламати, трощити!

Але руки не могли вхопити нічого — розчепірені пальці стискували… повітря.

В першу мить він не міг нічого зрозуміти і намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вільно пройшли крізь нього, і ліва п’ятірня вчепилась у праву. «Галюцинація! Витвір уяви! — промайнуло в його свідомості. — Але ж…» Що «але ж» — він і сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, і важко було повірити в його нереальність. Петро пішов просто на літак і пройшов крізь нього. «Ага, он ти як… — подумав. — Хочеш збити мене з пантелику галюцинаціями? Ні, ні, не вдасться!»

Одвернувся і пішов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутеніти. Незабаром побачив знайомі сліди, минув з десяток жовтих кущів і вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама місцевість, він упізнав її. А все-таки, підійшовши до свого апарата, помацав ліани рукою і аж зрадів, коли впевнився, що вони реальні. Проте радіти було нічого: адже рятівного соку вже нема!

Петро зітхнув, скоса поглянув на білу кулю Розпорядника. «І чому цей геніальний мозок такий… дурний! — подумав з досадою. — Як йому довести, що я — людина?»

Постояв, походив навколо в задумі, приглядаючись до ліан, що оточували літак, а потім пішов назад. Вирішив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечоріло, але він не міг відкладати. У нього є ліхтар, і дорогу він знайде.

Спочатку йшов так, а коли вже зовсім стемніло — ввімкнув прожектора. Спустившись із плато, зустрів у лісі якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.

Довго блудив Яворович у лісі — аж ноги заболіли. Пробивав собі світлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисів дерев, сподіваючись відшукати храм, — але все марно. Тиша і темрява налягали, душили. Хотілося впасти і заснути, але Петро змушував себе іти.

В одному місці він зупинився — його оточували гінкі тоненькі стовбури. «Вони, вони! — зрадів, дістаючи ножа. — Ось наріжу».

Як і завжди, із зрізів спочатку полився сік, а потім отвір затягнуло плівкою. І товщина стебел, і густина соку були наче такими самими «От і добре, — заспокоївся Яворович. — Тепер не спіймає мене своїми галюцинаціями…»

Нарізав цих стебел стільки, що ледве ніс. Здавалися такими важкими, наче були металеві.

Ліс довго не хотів випускати Яворовича із своїх темних нетрів Космонавт потрапляв у такі хащі, що наледве вибрався із своєю ношею. Коли він вийшов на плато — почав сіріти світанок.

Сів трохи перепочити, і лише тепер помітив, що потрапив на це плоскогір’я зовсім не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко від того місця. Незабаром він переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Білі кулі тут були набагато менші і стояли густіше. Здавалось, їм не буде кінця й краю Траплялися тріщини в грунті, через які доводилось перескакувати, зарості.