«Я бачу в твоїй пам’яті прекрасний образ Світила, — звернулася Промениста. — Скажи мені: воно справді є?»

На обличчі в неї відбилися одночасно і тривога, і страх, і надія; очі випромінювали всі відтінки блакиті.

— Є, є! — радісно загукав Петро. — Є Золоте Світило, і воно поруч, недалеко від вас!

«Ти його бачив, чужинце?»

«Бачив. Але це така палаюча істина, така сліпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо засліпить».

«Тепер я можу спокійно йти до Межі, я щаслива, бо знаю, що омріяне Світило є…»

Петро схопив її за руку, скрикнув:

— Навіщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!

Мабуть, дія «харчу спокою» вже скінчилася, Петро відчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тільки допомогли йому світлолюбці…

«Там, на тому плато, мені дали стебельце…»

«Невже отрута? »

«Отрута, чужинце… Такий звичай здавна… І добре, бо тяжко мені було б жити, знаючи, що син мій спотворений, що він боротиметься проти моїх однодумців…»

Вона захиталася, наче п’яна, ступнула кілька кроків і звільна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.

«Іди вже, Людино… Дух мій спокійно залишить тілесну оболонку. Адже правда, що Золоте Світило є?..»

— Правда, правда, — прошепотів Яворович, не відриваючи болісного погляду від цієї далекої і водночас чимось уже близької істоти. Напруженням волі уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрії. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж ніби ожила.

«Бачу, бачу… Прощай».

Петро повернувся і покрокував до виходу. Навстріч уже йшли жінки у білому — урочисті, зосереджені. Вони співали. їхні уста розтулялися і стулялися. Коли б Яворович міг сприймати їхні звуки, він почув би «Пісню прощання». Та він ішов крізь ці звуки, як ходив на землі крізь радіохвилі. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалісні, а потім веселі слова наповнювали приміщення, відбивалися від блискучих стін. Але Петро нікого не чув, окрім гупання своїх кроків і калатання серця. Хвилювався в передчутті боротьби.

БУДЕМО БОРОТИСЯ

Коли Петро підійшов до своїх друзів, які сиділи біля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гілка чистила білі «яблука спокою», а Рожевий уже тримав одно в руці, збираючись кусати.

— Не смій, не смій їсти! — гукнув Яворович і шулікою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те «яблуко», розмахнувся і закинув його в гущавину. — Це ж опій, отрута, розумієш — отрута! — Рожевий, ще не зовсім збагнувши в чім річ, поглядав то на свою кохану, яка застигла з біластим «яблуком» у руці, то на Петра, що розмахував руками і кричав з усієї сили: — Хіба ти ще не отямився, не зрозумів, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свій народ!

Рожевий, наче прокидаючись від сну, провів долонею по обличчю, приглушено сказав:

— Справді… Ці плоди затуманили мені голову. Так, так… Може, моя Країна Щитів уже вкрита трупами, а я тут…

Він хотів підвестися, та Гілка кішкою кинулася до нього і вхопила за довге волосся. Лівою рукою стискувала йому жмут на голові, а правою тицяла «яблуко» до рота. Рожевий одвертався, не схотів їсти, міцно взяв її ліву руку, так що вона випустила волосся, і підвівся на рівні ноги.

— Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, — пояснив Петрові, хоч той і так добре розумів, що відбувається. — Але тепер я не піддамся, не піддамся…

— Вірно, друже!

— Я піду в Країну Щитів, ми будемо боротися.

— Спитай у Гілки, де вона поділа нашу зброю.

Петро спостерігав, як вони розмовляли, бачив на обличчі дівчини вираз розгубленості, і відчував, як у грудях наростає ненависть до цієї істоти, що поставила і його, і Рожевого на краю загибелі. Правда, він розумів, що Гілка—тільки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не міг перебороти неприязні до неї.

— Каже, в її житлі, — обізвався Рожевий.

— Нехай веде!

Дівчина аж зігнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.

Ходьба трохи втихомирила Яворовича, він зрозумів, що в цих обставинах йому особливо потрібна витримка. Нервозність ніколи й нікого не приводила до правильних рішень. 3усиллям волі намагався ввести думки у річище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбіту «Астероїда», прилучитися до своїх… Що для цього треба зробити? Звільнити «Метеора» від чіпких ліан. А коли Великий Розпорядник і далі намагатиметься затримувати? Застосувати мазера… мазера… Хоча б швидше дійти до її проклятої нори! І навіщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер… Як діє мазер? От вчепилося слово…

Саме в цей мент у Петровій свідомості спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дізнатися, що таке мазер! Підслуховує і скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, і Петро погасив його. Тепер він сам спрямовуватиме течію своїх думок. Еге ж., мазер… мазер… Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годі. Коли темно — допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає інфрачервоного проміння… Мазер дає видимий спектр, освітлює предмети вночі. Це маленьке світило в моїх руках, мініатюрне сонце…