Яворович вирішив не тікати.

Вийшов з літака і попрямував до кулі. Він здогадувався, що Головаті мають якусь велику розумово-біологічну силу, що вони діють через психіку і якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко… Та холодок відчайдушності підганяв його вперед. Одну спробу він уже відбив, це по-перше, а по-друге — навіщо їм боротися з ним?

Хіба їм самим не цікаво дізнатися про інший світ?

Ось вона, біла куля! Здіймається, як нерозкрита квітка лотоса, на висоту, може, метрів десяти чи більше. Схожість із квіткою посилюється ще й тим, що вона ніби виростає з якогось кореня — он його добре видно внизу.

А де ж вхід? Яворович обійшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої білої поверхні, але ніякого отвору чи навіть натяку на нього не побачив.

Обійшов ще раз, обдивився пружки, що меридіанами обхоплюють кулю, — входу ніде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулі), підійшов до кореня — знизу теж ніякого отвору нема. То, може, це зовсім і не житло Головатих, а якась рослина? «Хіба чикнути по ній гострим ножем?..» Тільки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одійшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потім узявся в боки і гукнув до кулі:

— А що — ховаєшся?

«В тебе допитливий інтелект» — виразно, чітко відчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: відчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно і навіть лячно.

Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нікого. Та й хто б же тут міг обізватися рідною мовою? Знову кинув погляд на кулю — вона почала танути…

ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК

Пелюстки лотоса зробилися вгорі прозорими, як тоненький лід, і в міру того, як вони розтавали, — перед враженим Петровим зором проступали контури гігантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, і тепер наш космонавт міг бачити всю голову — вона скидалась на голий пуп’янок оцієї величезної квітки. Обличчя в цієї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, ніби роздутий; з-під його округлості поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвір, мабуть, ніс. а там, де мусив би бути рот, — синіє коротенька рисочка.

Моторошно було дивитися на цю істоту, але водночас Петро відчував і її велич. Щось притягувало його, наче магнітом, і він одразу ж мобілізував захисні сили свого інтелекту. «Ти маєш величезний об’єм мозку, — думав Яворович, поглядаючи на олімпійськи спокійну голову, що здіймалася над пелюстками,— але не в цьому головне. Колись кібернетичні машини у нас заповнювали цілі зали, тепер — менші за людську голову, а працюють незрівняно краще. Мій розум розвивається за своїми законами і не намагайся їх порушувати. Згода?»

«Згода» — відчув думку-відповідь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.

«Ви тут передаєте думки біохвилями?» — хотів лише подумати Петро, але таки голосно вимовив ці слова. І одразу ж усвідомив відповідь:

«Так економніше».

Незвично, ну просто дико — розмовляти мовчки, і Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою і вилітали, як птиці. Він усвідомлював, що цій беззвучній природній радіостанції, якою є Голова, звукові хвилі заважають, але кожного разу, як тільки хотів висловитись — розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тільки хапав повітря. Коли б Головатий умів сміятися, то, безперечно, насміявся б уволю. Але на його обличчі не відбивалося ніяких емоцій, здавалось, він думав про щось своє і не звертав ніякісінької уваги на людину.

Петро обійшов кругом. На потилиці в Головатого побачив здоровенну ґулю, покриту жовтою плівкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.

«Цікаво, як ви опанували мою мову?»

«Я заглянув у твій мислячий апарат і позичив пам’ять».

«Не точно висловлюєтесь, — зауважив Петро. — Коли б ви позичили мою пам’ять, то я б уже її не мав».

«Я скопіював запас ваших символів».

«Оце вірніше».

«Розкажи, що ви називаєте Землею», — попросив-наказав Головатий.

— О, наша Земля — чудова! — піднесено заговорив Петро, а тоді продовжував у думці: — Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолів, гойдає океани, повні риб, а над поверхнею її — прозора атмосфера, в якій літають птиці, шугають апарати, створені людиною.

«Ваше слово «Сонце» означає сліпучий диск. Що це таке?»

Петро на мить зажмурився і уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живі картини. Ось він дивиться з балкона на Київ. Ще тільки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлі вирізьблюється золота маківка Софії, а внизу темніє зелень садів і парків. Щебечуть пташки, тіні прозорішають, і ось на чиєсь вікно упав гарячий промінь!

Яскравий диск Сонця спливає вище і вище, і здається, що то й не диск, а отвір у небі, крізь який переливається океан світла, що виграє за голубою сферою…

Потім Яворович пригадав собі луки — в міріадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяжені яблуками — юнак труснув стовбур (а це ж він, Петро, в материному саду), і на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскраві Сонця…