Фахівець по контактах стенув плечима, мовляв, як собі хочете, а я маю власну точку зору.
— У нас нема часу на дискусію, — сказав капітан. — Мусимо, розумієте, мусимо кінчати монтаж… А розмову про мистецтво давайте продовжимо під промінням Золотої Зорі, куди нас перенесе «Гравіхвиля». Згода?
— Згода, — почулося звідусіль, і всі взялися за роботу.
— До того ж і майбутнім дослідникам треба лишити горішків, — докинув Психолог».
Примітка. «Хроніка» містить численні побутові і технічні факти, — ці записи будуть розшифровані згодом.
Одна тільки мить
Сідаючи в літальний апарат, капітан Імпет подумки дорікав дружині: «Вона ж психолог, а, бач, не розуміє, як потрібна йому душевна рівновага саме тепер… Вона боїться! Ну й тримай свої страхи при собі… Невже сподівалася, що в останній момент він відступить? «У мене передчуття…» Суто жіночий підхід… Не передчуття зараз головне, а точний розрахунок! Пересування планети — це не гра емоцій, а дія фундаментальних законів Природи. Але настрій затьмарено. «Хоча б не сталось чогось непередбаченого…» Що може статися? Сам я кілька разів перевіряв розрахунки. Планета перебуватиме в темряві лише півтори години і вирине в щедрому промінні Золотої Зорі…
Апарат беззвучно піднявся над Обсерваторною горою, що зачаїлась, дивлячись на небо очима телескопів, і взяв курс туди, де розмістилась станція «Гравіхвиля». Обсерваторія швидко віддалялась, капітан ледве встиг подумати, що астрономи прощаються з оцим небом, як вона зникла в темно-синьому мареві. «Нехай зафіксовують, адже це остання можливість, скоро перед нами відкриється інший простір, з іншою конфігурацією зірок…»
Капітан стиснув губи: «Досить концентрувати увагу на ранковій розмові з Кені, то — спросоння… Ну, звичайно. Сон, пробудження — біополя міняються, психіка, може, теж потрапляє на якусь хвилю… Цікаво тільки, чи Бад сам підбіг до нього, чи Кені його послала? Вже чималий хлоп’як, певне, багато відчуває і розуміє самостійно. Та й материні балачки… Треба не думати про це… Так. Орбіта навколо Золотої Зорі проляже на середній віддалі сто п’ятдесят мільйонів кілометрів. Це оптимальна відстань. Дехто з астрономів припускає, що Золота Зоря має свою планетну сім’ю. Можливість зіткнення — один шанс із мільйона, можна сказати, дорівнює нулю. Планета на обраній орбіті? Що ж, імовірно. Задача трьох тіл на цей випадок розв’язана. А яке життя буде… Планета Земля — це згусток енергії. Тут розвинеться цивілізація, яку зараз уявити неможливо. Кам’яні знаряддя, дротики, списи — все це будуть реліквії. Автохтони різняться від нас лише рівнем освіченості, так що ми навчимо їх виготовляти потужні знаряддя. їм не доведеться винаходити колесо. Мільйони, мільярди умів, може, розкриють найбільшу з таємниць: що таке людина, яка її функція у Всесвіті? І створять життя… От заглянути б хоч одним оком!» Настрій у капітана покращав.
Земля летіла навстріч, махаючи віялами густих пальм. Та ось апарат шугнув поміж мохнатими стовбурами і сів побіля невеликого дерев’яного павільйону, де був спуск до печери. Капітан вибрався з апарата, осмикнув піджак і окинув поглядом свою чудову машину, що формою нагадувала чи то краплю, чи сльозу. Заходячи до павільйону, ще раз оглянувся, ніби відчув, що більше не побачить ні цих буйнолистих пальм, ні лискучої сльози апарата.
Момент був надзвичайно відповідальний, історичний, — капітан це усвідомлював, — і водночас усе було звичайним, буденним. Тісна кабіна, шум спускових механізмів, помигування лампочки.
Стоп. Капітан вийшов у підземелля, сповнене сизуватого світла. Стіни цього велетенського еліпсоїда тонули в мареві, вгорі проглядало кулясте сузір’я, і капітанові раптом здалося, що це палуба космічного корабля, який завис у незміряності Простору. Та, власне, Земля і є космічним кораблем…
До капітана вже поспішав його друг ї найближчий помічник інженер Едхієрент.
— Перевіряли сітку координат? — спитав Імпет.
— У першу чергу. Всі точки збігаються з розрахунковими.
Розміреним кроком пішли попід стіною, яка служила панеллю для численних приладів і агрегатів, що мали зіштовхнути планету на гребінь гравітаційної хвилі. Капітан дивився на це химерне нагромадження призм, циліндрів, куль, проводів з якимось бентежним почуттям.
Кожна деталь тут береже тепло їхніх рук, але зараз, готові до дії, ці пристрої набрали чужого, незнайомого вигляду.
Розпитуючи інженера, на ходу вітаючись з техніками, Імпет часто поглядав на хронометр. До пуску залишалось трохи більше години, мозаїку світних точок уже ввімкнули, вона була готова показати роботу генераторів і перетворювачів магнітного поля. «Синхронність — ось що найголовніше, — подумав капітан, прямуючи до пускового пульта світловода, який має спрямувати обидва потоки енергії — електромагнітний і гравітаційний. Найменша похибка призведе до катастрофи… Та все буде гаразд. Операцію від початку й до кінця здійснить світловод, а він не знає ніяких тривог і передчуттів…»
Сів у жорстке, але зручне крісло з округлими бильцями. Едхієрент говорив і говорив без упину, та капітан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. «Виринемо аж біля Золотої Зорі… Інше світило, інші сузір’я. Після того, як натисну клавішу, мине всього півтори години, і ми опинимось…»
— Імпульс!
Хто це вигукнув? Він сам, чи Едхієрент?
Раптом шию обпекло вогнем, різкий біль ударив йому в голову. Що це? Одірвав пальця від клавіші, провів долонею по шиї. Стріла!..
Глухо, ніби з-під води, донеслося:
— Маг!
— Маг!
Стріла, певне, була отруєна, капітанові потемніло в очах, голова схилилась набік, руки впали донизу. Він уже не міг ні побачити, ні почути того, що діялось у машинному залі. Лише двоє інженерів врятувалися від підступних пострілів лісових мисливців, решта загинули.
Маг, обвішаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очі його під острішками сивих брів горіли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшні гримаси, з горла йому виривався клекіт, і всі мисливці підбігли до нього, руки їхні сплелися. Ще один скрик старого, і почався ритуальний танок. Ніхто навіть не почув, як просвистіла стріла, вдаривши Магові в груди. Опам’ятались тільки тоді, коли старий скорчився і впав посеред кола, та вже було пізно: стріли дзижчали, пронизуючи мисливців…
— Тіла злочинців ми віддамо вовкам! — гукнув поблідлий Дан. — А «прихідців з неба» поховаємо тут, під оцим камінням. Вони хотіли наблизити нас до Золотої Зорі!
Остання сторінка металевих аркушів прочитана. Академік Сокальський вирівняв стосик паперу і, зітхнувши, відкинувся на спинку крісла. Рукопис викликав багато думок… Отже, в Антарктиді росли пальми. А тепер навіть Обсерваторна гора похована під кригою, і не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам’яна будівля, в якій виростав Бад, лишилася цілою?
Академіка охопило радісне передчуття нових археологічних відкриттів, аж очі йому засяяли — одне зеленкувато, а друге — блакитно.
-------------—
Примітки:
[1] Див. повість автора «Під крижаним щитом».
[2] Місцеве населення.
[3] Мається на увазі штучний «грунт», насичений необхідними для рослини речовинами.