Про УКРЛІТ.ORG

Дарунки Шамбали

C. 6

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (53 КБ) pdf (102 КБ)

Calibri

-A A A+

Цокання посуду, голосні перемови, сміх, жарти. Її не видно.

Сусіди по столу повечеряли, пішли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. «Чого ця жінка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти… Стривожена».

— Що? Муза хвора?! Навіть марила? «Перехитрити Природу… Вимкнути біль…» Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Біжу, біжу… Ох, бідолашна… А я…

Медчастина тут же, на кормі, лише піднятися три марші вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гімалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скільки. Спочатку свідомість його облягла чорна хмара тривоги і жалю: в той час, як він подорожував, дівчина страждала у тісняві корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зійшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радість: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортеці, а не тому, що… знехтувала. Інтуїція його не підвела — це таки вона, єдина в світі…

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зійшла радість, лікарка опустила очі.

— Ну, як ваші пацієнтки? — з веселою жвавістю запитав Микитюк.

Лікарка покрутила у пальцях пінцет, похмуро скапала:

— Ленінградка нічого вже, криза минає. А от киянка… щось незрозуміле. Ні на які болі не скаржилась, і раптом… Боюсь, ми не зможемо нічого вдіяти…

Микитюк зблід, обома руками обперся об край столика, за яким сиділа лікарка.

— Діагноз? Діагноз установили?

— Так. Сепсис.

— А лікування?

— Антибіотики. Переливання крові. Ніщо не допомагає.

Микитюк одірвався від столика, мовчки заходив по передпокою.

— Не треба так хвилюватися, — обізвалася лікарка. — Вона вам хто?

— Майбутня дружина.

— А-а…

Лікарка підвелася і прочинила двері ізолятора:

— Зайдіть.

Муза-Марійка лежала на білій постелі під білим простирадлом з розплющеними очима, що темніли, як дві сливи. О боже, як вона помарніла! Щоки сірі, землисті, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку — гаряча, як вогонь.

— Що сталося, люба?

— Вона непритомна, — констатувала лікарка. — Навіть ваш «їжачок»…

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

— «Їжачок»? Ага, так… Готуйте шприц! Я миттю… — І кинувся до виходу.

На біль не скаржилась… Ну, ясно — вкололась «їжачком». Таки подумала перехитрити Природу, і як він тоді не здогадався? Поспішав. І зараз треба квапитись, це просто щастя, що він узяв того каламарчика із собою.

Ключик не потрапляв у гніздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарешті вхопив каламарчика і, полишивши чемодан розкритим, а двері в каюту незачиненими, побіг до сходів.

Лікарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рідину, кілька разів струснула скляночку і поставила на столик.

— Ніякої етикетки… Що це?

— Це звідти, що й «їжачок» — із Гімалаїв. По краплині збирав… Може, назвати: «Дарунок Шамбали»? Але ми гаємо час.

— Ви пересвідчились, що ця есенція…

— Препарат не пройшов клінічного випробування, я просто не встиг. Його дію я перевіряв на собі…

— Ну, знаєте… Ризик…

— Нехай і ризик, але ж іншого виходу нема. Давайте шприц!

Лікарка насупила брови.

— Я на себе такої відповідальності взяти не можу.

— Я беру! — з викликом сказав Микитюк.

— Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою — то інше, а це вводити в організм…

— Вона ж гине, помирає — ви ж самі сказали! — розпачливо вигукнув Микитюк. — Хіба не ваш обов’язок випробувати все…

— Так. І ми зробили все можливе. Загляньте в історію хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

— Попрошу капітана!

Може, з хвилину роз’яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.

— Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. «І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з покликанням, її місце на Бессарабському ринку…»

— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як раптово піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

«Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, вихопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть».

— Ну, все? Давайте шприц, я сам.

…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.

Нарешті першу обнадійливу звістку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з’явилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула повіками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.

— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?

— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дівчисько.

Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.

Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Норвегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, поглядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:

— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… одружимось?

— В житті без болю не обійтися.

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. — К.: Рад. письменник, 1986. — 263 с. — С. 52-70.
 
 
вгору