Про УКРЛІТ.ORG

Архітектурна фантазія

C. 1

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (111 КБ) pdf (135 КБ)

Calibri

-A A A+

Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повільно ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різноколірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершальний, розділ теоретичної розробки «Нова стереометрія космічного простору», прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули виходили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.

Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:

— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?

— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.

— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? «Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже

Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…»

«Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести співвідношення невизначеності…»

— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…

— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?

— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…

— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.

«От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враженнями, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі… Який кентавр її закреслив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст[1]. І от маєш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…»

Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зустріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на поверхні?

Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зоряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонавти, що осіли на Філії…

Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розповідали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…

Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дробилось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища — на цей густий і, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.

Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зводив очей з її постаті, стежив за кожним її рухом — як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще більше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а молоді властиве захоплення.

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. — К.: Рад. письменник, 1986. — 263 с. — С. 194-232.
 
 
вгору