Про УКРЛІТ.ORG

Археоскрипт

C. 35

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (350 КБ) pdf (290 КБ)

Calibri

-A A A+

— Усім відпочивати. Почнемо завтра після сніданку.

— Так, — виструнчився бригадир. — Більше наказів не буде?

— Поки що все. На добраніч.

— На добраніч. — І до робітників: — Усім до палаток! Спати.

Погасли прожектори, темрява вкрила все: і свіжо-розриту землю, і палатки, і горбаті машини.

Знехотя порозходились, повкладалися на відпочинок. Тільки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помітивши дві темні постаті, високу — Туо, нижчу — Аніти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темряві, і пішов до машини, де була встановлена рація. Радист ще не спав.

— Посвіти ліхтарем, — тихо сказав Лабан, і коли на столик лягло біле кружало, швидко накидав шифрований текст радіограми — три рядки чисел. — Передай, негайно.

Радист ввімкнув апарат, надів навушники і почав викликати «Оазу-13»…

30

Це була для Аніти незвичайна ніч. З кожним кроком, що віддаляв їх від табору, вона вступала в якийсь досі не знаний, прекрасний світ, сповнений утаємниченої краси. У маревній імлі рухались якісь тіні — одні перебігали впоперек їхнього шляху, інші обганяли з боків, а ті линули навстріч. І оце кружляння тіней — може, то пустельні зайці? леви? — зовсім не лякало Аніти, це був якийсь інший світ, він існував поряд, проходив, перетинав їхній з Туо, але не зачіпав їх. У тому сусідньому світі чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася і приймалася своя інформація, до якої Аніті не було ніякого діла.

Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душі? Чому її радують галузки чахлого тамариску і стебла сухого полину? Що сіють в її душу зорі? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього — з темних важких дюн, із шовкового неба, з отих тіней і притишених шерхотів. Диво, та й годі. Аніта зітхає і притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звідки ці чари? Невже ж і Туо не скаже — він, такий знаючий і розумний?

— Не знаю, Аніто, — стиха каже Туо, — та й навіщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми відчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, відчування — це теж форма знання… І — повнота душі…

Вони зійшли на високу дюну і зупинилися. Безмежна пустеля обтікала їх, як вода, змикалася поза ними і пливла до берегів ночі. Холодний пісок намагався засипати все живе, але не міг.

— А тут же був Центрум… — обізвався Туо. — Який витвір людського генія!

— А як ти гадаєш — побудують люди новий Центрум? — спитала Аніта, знову прихилившись до його плеча.

— Хочеться сподіватись, хочеться вірити, що прогрес таки прокладе собі дорогу і люди виплекають планету-сад. Без отих димів і гуркотів, без сталевих обручів. Уяви собі апарати, мотори, двигуни, які використовують дарункову енергію гравітаційних і магнітних полів, кваркові енергостанції…

Туо замовк і деякий час наче прислухався до пустелі. Потім заговорив знову, і в голосі його Аніті почулися тривожні нотки.

— Незрозумілий якийсь оцей Фаусто Лабан… Криється від мене. Тобі не здається?

Аніта стріпнула головою:

— Я мало звертала на нього уваги, але… враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунів, такі люди здаються мені гордяками, а значить, пустими.

— Ні, — заперечив Туо, — Лабан мовчить не через гордовитість… Він мовчить, щоб приховати свої думки. І я боюсь, що в Археоскрипті його найбільше цікавлять кварки.

— Чому ж ти боїшся цього?

— Бо для кварків людство ще не визріло. Навіть тоді, п’ятдесят тисяч років тому, це було передчасне відкриття. А тепер і поготів…

Туо мовчки взяв Аніту за руку і повів по вершку дюни. Ноги грузли в піску, лишаючи глибокі сліди, які одразу ж ховала темрява.

— Нам треба щось робити, Аніто, поки не пізно. Ти мені допоможеш?

Стиснула йому долоню:

— Про що ти кажеш, Туо?

— Про кварки.

— Та ні, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я…

Не дав їй договорити, обняв за плечі і міцно поцілував. Гаряче дихаючи, прошепотів:

— Але це дуже небезпечно.

Аніта засміялася:

— Поцілунки? О, так, це небезпека…

— Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.

— З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все…

Вона раптом крутнулась і побігла вниз, кинулася праворуч, потім ліворуч, щоб заплутати сліди, і коли постать Туо загубилася в нічній імлі, — впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радістю. «Ага, тепер пошукай мене, — думала, стримуючи дихання, — ти пошукай, а я спостерігатиму, як ти шукаєш… милий!» Туо спочатку гукав, а потім рушив, приглядаючись до слідів і щось весело бурмочучи. Ось він пройшов повз неї, Аніта мало не пирснула, та метрів за десять повернув і таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.

— Яка ти в мене гарна, чарівна… Запам’ятаймо цю ніч, Аніто, оцю пустелю і оці зорі! Ти мені стала ще ближчою, ще ріднішою. Я впевнений, що в експедиції знайшлися б люди, які охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самі, розумієш? Самі. Завдання наше полегшується тим, що ніхто, крім одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документів з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. "Дніпро", 1978. — 384 с. — С. 5-108.
 
 
вгору