— У Сполучених Штатах опубліковано якийсь секретний документ про становище в світі. «Доповідь з Айрон-Маунтін[2] про можливість і бажаність миру». Так знаєш, що вважається найстрашнішою загрозою? Мир! Там так і сказано, що якщо на Землі коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на грані найжахливішої катастрофи.
— Оце вже справді хтось божевільний склав ту доповідь. Знаєш, Аніто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом — стародавнім документом людства. Але на тому місці уже пустеля… В цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як з трибуни Організації Об’єднаних Націй застерегти усе людство — щоб воно не скотилося до ще страшнішої прірви. Деякий час переховаюся тут і буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тільки, за який кошт…
— Якщо продати той діамант — вистачило б не те що… Ти купався б у розкоші все життя!
— То, Аніто, не просто діамант… я не віддам його ні за які багатства… А якщо я загину… та не будемо про це зараз, потім я тобі все розповім.
Аніта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотіла:
— Я боюся, Туо, мені часом стає так страшно, так страшно…
— А я гадав: знайшов собі помічницю — сміливу, мужню!
— Помічницю… Ти мене не любиш, Туо… Він усміхнувся:
— Може, сказати віршами? Усі ліричні збірники, які ти мені приносила, навіть недоладні, я запам’ятав. «Море в твоїх очах, вулкан у моєму серці…»
Аніта грайливо притулила долоню до його губів, бо вже помітила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотіла:
— Ти ж мене ні разу не поцілував…
Туо розгубився. їй просто смішно було бачити, як він опустив очі, ніби розглядаючи свої черевики.
— Розумієш, Аніто… У нас це зовсім по-іншому… У нас там… дівчата вибирають собі юнаків, чи жінки — чоловіків. Мабуть, це пішло від того, що коли перші люди висадились на планету, жінок було менше, і, природно, вирішальне слово мали вони. Тепер це традиція, освячена десятками тисячоліть…
— Ох і гарно ж, — враз повеселіла Аніта, підскочила і повисла в нього на шиї. — Я за таку традицію! Ти будеш мій, мій… — За кожним словом цілувала його то в щоки, то в губи.
Туо вхопив її на руки і легко поніс поміж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.
— Тепер ти піймалася! Тепер не вирвешся!
Та вона вирвалася з рук, побігла сміючись. Туо наздогнав, обійняв. Обличчя їй розчервонілось, зачіска розкуйовдилась, і дівчина ще погарнішала.
— Годі, годі, любий!.. — прошепотіла, тривожно озираючись навколо. — Ми про все забули…
— А хіба це погано — забути про все, скинути увесь психологічний вантаж? Може, саме тоді проявляється оте, глибоко заховане в нас, істинно людське?
— Угадай, що я зараз подумала.
— Ти подумала… про Марту. Так? Я тебе розумію, Аніто, я як тільки її побачив… Це дуже тяжкий випадок.
— Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта… переборов Фрага… навіть мага здолав! Що як спробувати, га?
— Якщо нема незворотних змін…
Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психічний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невиліковна, вжилася в своє становище, пристосувалася і — знайшла певну рівновагу. Якщо ж обнадіяти, а позитивних наслідків не добитися — значить, нанести їй травму. До того ж він, Туо, не спеціалізувався з медицини…
Коли вони вернулися до Марти, Аніта присіла навпочіпки перед її ліжком-кріслом і повідомила:
— А ти знаєш, що ми вирішили з Туо? Будемо лікуватись!
Марта видивилась на неї великими очима:
— Ви ж… он які здорові!
— Та ні, тебе почнемо лікувати. Пора вже…
— Мене?
— Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весіллі!
Марта похитала головою, кволо ворухнулася її бліда рука:
— Хіба ти не знаєш, Аніто, що тато привозив найвідоміших професорів? Усе, він усе віддав, що мав…
— Туо лікуватиме безплатно. І я допомагатиму.
— Так, — обізвався Туо, — спочатку проведемо курс вітамінотерапії. Гіпноз мобілізує центральну нервову систему, але щоб відновити вражені ділянки — директив із центру замало, організмові потрібні енергетичні ресурси, будівельні матеріали… Ми з Анітою підготуємось — вона завтра ж піде до медичної наукової бібліотеки…
Марта мовчала, слухала і мовчала. Тільки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блідих щоках поволі виступили червоні рум’янці, очі набрали вологого блиску.
Робер Лаконтр в душі не вірив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б і не спробувати? Зайвий шанс…
Лагідна, як тихе літо, Луїза стиха промовила:
— Якби то дав бог…
Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою і, дивлячись їй у вічі, спокійно сказав:
— Ви мусите вірити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анітою.
Рука її потепліла, голос хоч і дрижав, але вже пробивалися бадьорі нотки:
— І ще одній особі допоможу… Собі!
14
На вечорах Філії, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько — лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлі, яка вмощувалась у нього на колінах і з цікавістю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Аніта, що кожного разу перевіряла свою сумочку: чи не підкинули на роботі «жучка»? Тигреня на руках у Туо і левеня на килимку біля коляски. Окинувши присутніх поглядом своїх великих, таких промовистих очей і удавано суворо посварившись на Жюлі — щоб та не товклася, — Марта відкривала вечір: