Оратор тремтячою рукою розриває конверта. На обличчі — подив. П’є воду.

— Товариші… Дорогі товариші! Одне слово, автором роману «Крапля води» є електронна машина «Універсал — 1971»…

Екран потьмянів. Коли через деякий час він засвітився знову, друзі Сокороки побачили степ, аж до самого обрію розцвічений золотистими кружалами соняшника. Межівником ідуть двоє, соняшник ледве сягає їм до плечей. Один говорить:

— Ми внесли на ці сто гектарів усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини підросли на один метр один сантиметр і один міліметр. Тваринам теж іде на користь — добре їдять, швидко нагулюють сало…

— Я не вірю в ці інтенсифікатори, дорогий агрономе. З погляду науки вони не витримують ніякої критики. Ну, скажіть, як стимулятор може вплинути на гени хоча б і цього соняшника, гени, що є єдиними носіями спадковості? Ви читали моє семитомне дослідження про спадковість? Тільки випадкові, я б сказав, хаотичні мутації можуть дати деякі зміни. А таке удосконалення природи, пробачте на слові, дитячі забавки.

— Але ж досвід, практика…

— Не в цьому справа, дорогий колего. На досвід ми всі посилаємось… До речі, покажіть мені цей ваш порошок…

Агроном виймає пакетик.

— Він із содою.

— Цікаво, цікаво, — пробубонів генетик, а затим зненацька втопив пальця в порошок і лизнув.

— Ой, навіщо ви? — скрикнув агроном. — Така доза може зашкодити.

— Пусте, сода ще ніколи не шкодила.

— Ой, дивіться! Ви ще скільки побудете в нас?

— Та, мабуть, завтра поїду. Нічого ж у вас цікавого немає…

— Давайте завтра зустрінемось отут, заміряємо соняшник, — запропонував агроном. — Ну, хоча б оце стебло.

Він одламав шерехуватий листок і поклав для приміти на золоту таріль соняшника.

— Ну, що ж, — промовив генетик, — якщо ви вважаєте, що завтрашній день дасть щось нове, то я не заперечую. Прийду.

Сонце впало десь за соняшники. Степ швидко потемнів і так само швидко, як у кіно, минула ніч. Рвучко зійшло, покотилося вгору Сонце, і дехто помітив, що зійшло воно там, де заходило. На межівнику походжає той же таки агроном. За ніч соняшники так виросли, що він, піднявши руку, не може дістати квіту. Поглядає на годинника.

— Вибачте, що я запізнився. Поки додибав…

— А де ви є? — озирається агроном.

— Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув — біля його ноги стоїть малесенький чоловічок, до коліна йому не досягає!

— Ой лишенько! Бач, скуштували стимулятора… — Нахилився, підняв бідолашного, посадив на долоню, наче ляльку.

— Тепер я остаточно переконався, що цей ваш інтенсифікатор — непотрібна видумка, — пропищав ботанік.

— Але ж ви самі… одне слово, на собі…

— Еге ж, еге, — тоненьким голоском скрикнув ботанік. — За вашою теорією, я мусив би вирости, зміцніти. А що вийшло?

— Справа в тому, що великі дози стимулятора діють у зворотному напрямку. Висловлюючись науково, такі дози, як ви спожили, дають від’ємний ріст.

Чоловічок на долоні почав енергійно розмахувати руками, наче забивав невидимі гвіздочки:

— Я не вірю, не вірю в ці стимулятори!

Він був до того комічний, що хтось із глядачів засміявся. Тоді ця жива лялька саркастично подивилася з екрана і промовила хрипким басом:

— А чи не здається вам, дорогі гості, що вже пора сідати за іменинний стіл?

Сокорока вимкнув апарат.

Софія Миколаївна заметушилася:

— І справді, пора. Ходімо, ходімо!

Всі, звичайно, були вражені. Загомоніли, перебиваючи одне одного:

— Як герой цього фільму міг звернутися до нас? Звідки він знає, що ми тут зібралися на іменини?

— Доки не скажете, Іване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, за стіл не сядемо!

Сокорока подивився на гостей веселими очима. Видно, був задоволений роботою апарата.

— Дорогі друзі, — тихо сказав він, чомусь розглядаючи свої руки. — Сьогодні не час читати лекції.

— Хоч коротенько, Ваню! Ну, в двох словах.

— Гаразд, — погодився Сокорока. — БЕР означає: біоелектронний резонатор. Він відтворює на екрані те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи…

— Як же він відтворює?

— Це довго розказувати, а ми вже домовились: сьогодні не буде лекції, а будуть пісні, усмішки… БЕР сприймає, посилює й трансформує біоструми. Одне слово…

— Отож я й помітив, — перебив хтось із гостей, — що герої твого біофільму вживають твій улюблений вираз «одне слово».

— А шубу помітили? Це ж його шуба!

— І сонце, брат, у тебе зійшло не там, де йому належить сходити!

— За огріхи прошу вибачити: я ж імпровізував… — розвів руками Сокорока. — Це якби сів добрячий актор, ото був би біофільм!

— Признайся, Ваню, це тебе Софія Миколаївна тероризує кефіром та морквяними котлетами?

Софія Миколаївна засміялася:

— Шкода, що не випускають ще вітамінізованого!

…Веселий гамір не стихав цілий вечір. І найбільше розмов було, звичайно, про новий апарат.