— Ну, як він? — запитав Великін громовим голосом, аж Андрієві вдарило в скроні.
— Та мовчить гад…
Очі в Великіна викотилися, як у бика. Він ступнув до Андрія, зарипів зубами й гримнув несамовито:
— Встать!!
Андрій відчув, що його воля підпорядковується. Господи! Від цього стало страшно… Його воля… Його залізна воля — вже не його!.. Похитуючись, Андрій покірно звівся, хоч хтось всередині одчайдушне намагався втримати його на місці. Але він звівся… Він стояв і дивився на Великіна згори вниз, бо Великін був набагато нижчий за нього, дивився, а сам з острахом вслухався до свого нутра… Великін тіпався весь від люті й кричав йому в обличчя… Він кричав найобразливіші слова.. Він громадив на купу лавину своєї лайки… Дедалі — дужче… Але те все до Авдрія як слід не доходило… Великін сатанів, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима… І раптом та вся громохка злива шарпнула Андрієву душу, сягаючи до самих глибин: дійшовши до самого вершка свого шалу, вивершуючи Монблан нагромадженої похабщини, Великін завищав на найвищому регістрі і раптом закричав те, чого Андрій ніколи не сподівався. Він, задихуючись, вигукнув:
— І мати твоя б…
— І батько твій б…
— І брати твої б…
— І сам ти б… кров!.. — відхаркнув і з усієї сили плюнув Андрієві в обличчя.
Андрієві потемніло у віччу. Він весь затрясся. Кров ударила в очі, і вся втрачена, несамовита його сила струснула всім його єством, воскресши на мить. Він безтямно шарпнув стілець і з усього маху вдарив Великіна наосліп… Великін встиг обернутись і удар прийшовся вздовж спини. Бідолаха розпістерся на підлозі, вдарившись обличчям об плінтус… Сергєєв шарпнув за шухляду стола й вихопив браунінг…
«Застрелить», — майнула думка в Андрієвій голові, але він випростався назустріч, весь тремтючи від дикого, безтямного гніву й тримаючи стілець, від якого відлетіла ніжка. Він не здавав собі справи, він не пам’ятав себе, клекотів і тіпався весь, як божевільний, спостерігаючи, як Великін намагався звестись і не міг, оглушений, з розбитим об плінтус обличчям..
В цей час стукнули двері й увійшов Фрей.
— Що таке? В чому справа?! — зблід Фрей, побачивши несподіване видовище.
— Слухайте, начальник групи!.. — захрипів Андрій, весь тіпаючись і все ще тримаючи надбитий стілець за спинку. — Ви мене можете мучити… Ви мене можете порізати на шматки й з’їсти з сіллю чи без солі… Це ваша справа… Але хто дав право… ось цьому… зневажати честь моєї матері, мого батька?! Вони темні й неписьменні — це так… Вони прості й непомітні люди —— це так.. Але вони ті, іменем чиїм ви правите?! Вони ті, іменем яких і кров’ю яких ви правите!!!
Щось було в Андрієві таке несамовите, в усій його змученій, до краю виснаженій постаті, опанованій лихоманкою, в тих його безтямних словах, що Фрей ошелешений відступив на крок назад. Підвів брови. Подивився на Великіна, що ніяк не міг звестись… Потім підійшов до Сергєєва… Мабуть, Сергєєв вважав за свій службовий обовязок розповісти все, як було. Вони пошепотіли якусь мить. Фрей насупився. Потім Фрей натис ґудзика сигналізації…
«Ну от, — шарпнув Андрій глибоко повітря в змучені груди. — І все… Тепер все… Зараз ускочать юрбою аргати й геть розтопчуть його… Нарешті все!..»
До кімнати увійшов один оперативник, лише один. Фрей подивився якусь мить на Андрія. Потім написав записку й дав її оператйвникові, показавши на Андрія:
— Візьміть… — і по хвилі з притиском проговорив ні до кого й до всіх зразу, як присуд, що не підпадає апеляції:
— Двадцять діб карцеру!..
Андрій відпружено зітхнув і випустив з задубілої руки стілець.
VІІ
Вогонь цвіте… Веселковими спектрами, помноженими в безкінечність розчахнутою психікою, як кольорова гама поставленими під різними кутами люстрами, цвіте сліпучими протуберанцями, квітами, деталями облич, речей, спогадів, уривками фраз, дзвіночками сміху, побитого на скалки і зліпленого в химерну мозаїку, як гірська луна; цвіте сліпучою синявою неба, золотом степів, зеленню лук і гаїв… Вогонь цвіте… Він розливається морем, і по тому морю пливе, захлинається бризками заколисана душа, звільнена від тяжкого напруження… Напнуті до останньої грані нерви раптом обм’якли, гальма попущено, й нерви відходять, як відходять зашпари в пальцях, спочивають у блаженному трансі… Лише мізок, перевтомлений мізок, гуготить в шаленому русі, пересягнувши всі грані реального… Вогонь цвіте… Інерція безлічі напрямків того руху, що мали місце за все життя, раптом воскресла, ожили всі напрямки думки, і вона, виведена з останньої колії, з найбільшої напруги останніх днів, як паротяг з рейок, втратила контроль й пішла найхимернішими зигзагами… Все життя раптом вмістилося в однім моменті всіма своїми площинами, всіма своїми деталями, всіма своїми звуками й кольорами, хоч голова і все тіло були зовсім нерухомі… Ба, то як для стороннього спостерігача! Для Андрія ж здавалось, що він шалено рухається, як комета в міжзоряних просторах, гойдається, пливе по вогненному морю, живе, так, як ніколи ще не жив, серед веселкового шалу, в блаженній божественній мерехкотняві…