— Охріменкові.
— Кому?
— Руденкові.
Часом Піфія робила павзу, забувши, очевидно, прізвище, тоді в’язні починали нервово хвилюватися:
«Напевно, бачить вражий син та й міркує, кому б саме таку гарну пайку приректи».
Така пайка, над якою Піфія робила павзу, здавалася справді всім найкращою, бо ж павза була такою підозрілою.
Так з павзами, з хвилюванням» подекуди із сміхом інженер Ляшенко з комбригом Васильченком доїхали до кінця. Найгірша пайка, складена з дрібних шматочків і крихот, досталася самій Піфії-Васильченкові, але він не звернув на те жодної уваги, цілком підкоряючись вирокові долі своїми власними устами.
Цукор було розподілено простіше. Наглядач наміряв був всі двадцять вісім порцій у миску, а тепер Ляшенко переміряв їх з миска кожному в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Він міряв такою самою міркою — сірниковою коробочкою, — як і наглядач, лише підклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостеріг, що наглядач не всі порції набирав повні, а роздати так, щоб не вистачило бодай півпорції — то була б ціла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, він спершу переміряв цукор з однієї миски в іншу, а тоді розділяв ідеально порівну під пильним наглядом двадцяти п’яти пар очей. Не дивився тільки Ягельський та Андрій, власне, Андрій теж дивився, але не в миску, а на людей і зовсім іншими очима, не цікавлячись ані тим хлібом, ані цим цукром, лише спостерігав саму процедуру… А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сірником, змітаючи «гору» й лишаючи тільки повну коробочку вщерть, і так, підганяючи порцію до порції з точністю до одного кристалика, висипав їх у простягнені ложки, хусточки, жмені. Кожна порція по закону мала б виносити 20 грамів, але в дійсності її не було й десяти грамів сповна.
Ягельського цукор всипали в його ложку і поклали в головах. Андрій теж одержав свою порцію.
Здавалося б, що цукор розподілено ідеально. Одначе не обійшлося без скандалу. Узуньянові здалося, що йому дісталося цукру менше, ніж іншим; зразу він не сказав цього, але потім «згадав», що з одного куточка коробочки цукор посипався від незручного руху руки Ляшенка і через те йому цукру дісталося менше. Ніякі резони й зауваження на Узгуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено і що це, напевно, зроблено зумисне, «бо ж він вірменин, а не українець і не жид». Він розпікав сам себе й розпікав Ляшенка, а хто озивався — розпікав і того. Нервувався сам і нервував інших. Далі більше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипів, бризкав слиною з рота, повного золотих зубів, кричав… Андрій спостерігав, і йому було дивно з цього довготелесого вірменина. Узуньян вимагав віддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблід, він віддав би свою пайку, але, на жаль, висипав був її в мокру миску і цукор розтав.
Тоді Андрій спокійно звернувся до Узуньяна:
— А покажіть Ваш цукор.
Узуньян показав, і Андрій так само спокійно висипав туди свою пайку і додав чемно-чемно словами:
— Будь ласка! Беріть-беріть!
Всі запротестували, але Андрій їх заспокоїв:
— Спокійно! Я заощаджую зуби для слідчого і зовсім не хочу сьогодні цукру, друзі мої!
Діставши цукор, Узуньян, на диво, зовсім ані не почервонів, ані не запротестував, — він прийняв його, як належне, й заспокоївся. Так порівняно за невисоку ціну Андрій встановив, з ким має справу. Ні, це варто десяти грамів цукру!
Після хліба й цукру їх випущено на вранішню «оправку», а після того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просунені крізь кормушку. Він наливав кожному приблизно пів-літра теплої рудої води, завареної невідомо чим. З тим чаєм майже кожен з’їв усю свою пайку хліба і лише в декого вистачило сили волі лишити трохи хліба на обід.
Цей «чай» — це і був увесь сніданок.
Після сніданку всі якось підупали на дусі, принишкли, нашорошились, — після сніданку-бо почався інший рух в коридорі, і нагорі, і десь назовні. В камері 49-й все обернулося в слух і чекання. Всі знали, що означає та біганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувів, той тупіт нагорі, те гудіння машин за мурами, ті приглушені викрики істеричні вигуки, несамовиті зойки десь… Це почався буденний, «робочий» день. Шкваркнула кормушка й схвильований та спітнілий конвоїр зашипів у камеру:
— На «Бе»!
Перелічили всіх на «Бе», але потрібного не знайшлося, хоч кожен був певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча він і не на «Бе». Але конвоїр нікого не взяв, а побіг десь шукати в інших камерах.
Потім шкваркнула кормушка й вже інший конвоїр захрипів:
— На «Ри»!
І знову нікого не взяв; з його вигляду можна було зрозуміти, що він, бідолашний, не може знайти якусь жертву на «Ри», вже зіпрів, шукаючи.
Десь розітнувся несамовитий лемент, до дверей підбіг наглядач і звелів зачинити кватирку. Зник. Всі зблідли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив:
— Комбінат працює!..