— Гойдалка…
— Гойдалка, гойдалка!! — скипів юнак. — От погойдаєшся ти на ній… трам-тарарам!!
— Що ж, — згодився Андрій апатично, — якщо це для всіх, то чого ж…
— Ша!.. Ах ти ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. — юнак почервонів по самі вуха й замахнув кованим чоботом. — Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. — Він так картинно розмахнувся ногою.
Та тут саме відчинилися з брязкотом двері й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: «Тут не розсуждають! Кришка й покришка!»
По тих словах двері відчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових без зброї, лише один із ключами, а другий з запискою в руках.
— Давай! — промовив той, що з ключами. Андрій переступив поріг. Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бік. Андрієве око автоматично закарбувало лише, як останній кадр з-поза «райської брами», вираз їхніх облич: ощирене хижим усміхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрієві стало трохи шкода того Рибалка — все-таки він за весь час не промовив до нього не тільки грубого, а й взагалі ніякого слова, якщо не рахувати тієї, ні до кого не адресованої репліки про Нечаєву, мовчав, як камінь а це вже що-небудь та значить.
Тяжка брама закрилася. Зразу десь з’явився черговий корпусу, взяв у вартових записку, а тоді разом з одним наглядачем повів Андрія через шкляні двері до нижнього коридора тюрми. На цих шкляних дверях раніше аніж переступити поріг, черговий зупинився, заглянув у коридор, поклацав пальцями умовний тюремний знак — попередження, що от, мовляв, ми тут ідемо й ведемо «ворога народу» так що увага! нікого назустріч в цей час не вести й нічого такого в коридорі не робити! — Отже, поклацав пальцями й після того вони увійшли в коридор і пішли по грубій мотузяній доріжці, простеленій на всю довжину коридора. Доріжка скрадала кроки, так що вони йшли, ледве порушуючи мертву тишу, лише як черговий або наглядач оступався, тоді гриміло. Обабіч рясніли ковані залізом двері з навішеними засувами та замками й замочками. Дійшовши до середини мертвого коридора, Андрія завели до вартівні. Там було повно нахмурених, щелепатих хлопців у військових єжовських одностроях. На Андрія виповнили ще один формуляр, роздягли, обшукали геть всі рубці й рубчики, поодрізали всі пряжки й ґудзики на штанях та сорочці, відпороли підметки в черевиках, шукаючи «заборонених речей», а тоді вже черговий корпусу звелів одягтись і повів Андрія далі сам по мертвих коридорах. Вони пройшли нижній поверх, піднялися на наступний… При кожному переході а чи повороті черговий спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями, а тоді вже виводив свою жертву. Сам він — черговий — мав несимпатичну, «конячу» щелепу», білі вії й червоні (від безсоння чи від пияцтва) очі — він тими очима не дивився просто, а якось спідлоба колов Андрія. В усіх коридорах, які вони пройшли, було ідеально порожньо й ідеально тихо моторошно тихо; з обох боків сіріли сталевою фарбою герметично закриті двері, стандартні засуви на них — по одному великому й по одному малому, і стандартні замки, зачеплені на кожному засуві. А попри ті двері й засуви в кожнім коридорі ходив, як тінь, навшпиньках стандартний наглядач, — ходив нечутно й до чогось прислухався, витягуючи шию, мов пес. Той наглядач не порушував ані тиші, ані порожнечі. Потім Андрій помітив, що тих наглядачів у кожнім коридорі два — один в однім кінці, другий в другім.
Так вони зійшли на третій поверх. Пройшовши мертвий коридор до середини, черговий нарешті зупинився й тихе клацнув пальцями… В Андрія пробіг легенький морозець поза шкірою — вони зупинилися перед камерою ч. 49. Йому здалося, що це число дуже знайоме. Та ні, просто йому видавалися знайомими кожні двері тут, бо вони були абсолютно подібні й в одні з них він ходив колись цілий рік у такій от мертвій тиші. На тих був номер 39… На клацання пальцями від якихось дверей одлип наглядач і нечутно наблизився, тримаючи ключі. По знаку чергового наглядач взявся за замок, загримотів тим замком несамовито, загрюкали громоподібно засуви… Двері відчинилися і — Андрій аж поточився від несподіванки: перед ним постала камера, повнісінька голих людей.
Ті голі люди сиділи або по-турецьки, або вклякнувши навпочіпки й рачки, худі аж чорні, зарослі бородами, з великими синцями під хоробливо запаленими очима. Коли відчинилися двері, люди зашипіли, зашелестіли й принишкли, причаївшись, дивилися жадібними очима на Андрія, немов шакали на жертву…
— «Божевільні!» — майнуло в Андрієвій голові, йому згадалося, як раніше вкидали упертих і непоправних політичних в’язнів у товариство божевільних. Волосся на голові ворухнулося.
— «Давай!» — сказав черговий, хіхікнувши. Але Андрій затявся, подався всією постаттю назад перед таким видовищем, взявся рукою за одвірок, готуючись до одчайдушного захисту… Та удар ногою в спину вштовхнув його в камеру й двері за ним закрилися на всі замки й засуви.
V
Андрій швидко зайняв оборону. Він вирішив захищатися до останку. Склав руки на своїх могутніх грудях, обіперся спиною об двері, забезпечивши таким чином «тил», нагнув голову, як тур, і чекав. Дивився бистрим оком на страхітне людське звалище й зважував, чи дасть він з ними всіма раду. Він їх швидко перерахував — двадцять семеро, повнісінька камера-одиночка. Але вони всі худі, як шкелети, хоч очі їхні пломеніють буйно, він же свіжий, повнокровний і наспортований атлет… Коли, скажімо, вхопити за ноги отого малого, — здається, вірменин чи грек якийсь, — та почати ним хрестити…